Білявка для директора - Янина Кап (Зоя Маг)

Лев промовив все це пильно вдивляючись у моє обличчя з екрану гаджета.

- Аажеж, Лев Олександрович... - пробурмотіла я і зробив ковток чаю.  Лев зам'явся і начебто ще щось хотів спитати, але не наважувався.  - Ви ще щось хотіли додати?

-- .... Я скучив, Наташ .. - Видихнув він.  А я мало не поперхнулася.  Ну не можна ж так лякати... Але серце зрадницьки так швидко забилось і посмішка злегка торкнулася моїх губ.  У той же час я лаялась на себе за цю слабкість.  Ну не можна ж бути такою дурною дівчинкою!

- Леве... здається, ми це вже проходили... - несміливо відповіла.

- Знаю, але нічого не можу з собою вдіяти... - важко зітхнув.  - Я знаю, ти зустрічаєшся зі Звонарьовим.

- Що?  Ні!  Ми просто спілкуємося... - перебила його.

- Проте ходить він павичем, хвіст розпушив свій... - продовжив Лев.  - Він звичайно джентльмен і нічого не розповідає, але по його самовдоволеній фізіономії видно, що він ніби Еверест підкорює, щоразу приходячи зі побачення з тобою. - Нахмурився Льова.  Я ж просто не знаходила слів для відповіді без матюка.

-- Ні ні ні!  У нас зовсім нічого не було ... Так, ми проводимо разом час, періодично, але це нічого не означає ... - А що це я власне, перед ним виправдовуюся?  Хто він мені такий?  Невже мені важлива його думка?

- Наталі, я скоро приїду, і ми з'ясуємо, хто я для тебе!  - Я що, сказала це вголос?  Але хочу відразу попередити.  На цей раз, я тебе вже не відпущу і не скривджу. Тож можеш не вигадувати дурні відмовки!  - він говорив спокійним тоном, а в мене по тілу розливалося справжнє тепло. - На добраніч, моя Золота рибка.  - сказав з лукавою посмішкою і відключився.

Ну, і що мені знову робити?  З якого боку чекати каверзи?  І, ось зараз я не зрозуміла ... Лев з Геною спілкуються чи що?  Що вони за гру затіяли, Казанови, хренові?

Рішення я ухвалювала недовго.  Усього дві цигарки та половина шоколадки.  І ось я набираю номер телефону Гени.  І треба ж мені відповіли з першого гудку!

— ...Ти телефон у руках тримав, чи що?  - без привітання почала я.

- Ага.  Хотів тебе набрати, побажати надобраніч... — спокійно відповів чоловік.  - але ти мене випередила... - чую по голосу, що посміхається.  Має дуже гарну посмішку.

- Гено, я практично у справі...

-- Щось трапилося?  Говори!  Подивися, що можна вирішити.  - і як він так швидко перемикається?  Гена досі для мене загадка.

Я набрала повні груди повітря.

- Ти спілкуєшся з Жарським?

Мовчання на іншому кінці затягувалося.

- Геєєн?!  Ти тут?  - покликала я.

- я тут... - відповів глухо.  - і так ... спілкуюся.

- Давно?

- заочно знайомі давно, але особисто познайомилися нещодавно .... - спокійно промовив чоловік.

- Коли?  - спитала я з побоюванням і зручніше села на дивані, кутаючись у плед.

-- та власне з того моменту, як запросив на побачення одну біляву красуню... - відповів Гена.. - але на жаль, моїм планам не судилося збутися... - продовжив він.

-- Ти знав?  - спитала я і не знала, чи зрозуміє він про що я.

— Потім довідався… — тихо відповів.  - А ще мої два ребра та око.  - реготнув він, а я задихнулася від обурення!  Ну, хлопчаки!  Ділять шкуру невбитого ведмедя!  - Лев виявився міцним хлопцем.  Не кожному вдавалося покласти мене на лопатки.

-- Вибач...

— Тобі нема за що вибачатися, Наталко.  Це ми ідіоти.

Ми проговорили ще трохи і коли я почала клювати носом, то швидко попрощалася і забулася глибокий сон.

Знову я між двох вогнів, Знову Лев роздирає мені душу.