Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Вечір міг би бути кращим, якби не батькова присутність за спиною. Він може знаходитися за кілька метрів від мене, але я однаково відчуваю його. На якомусь фізичному рівні. Не хочу цього, та постійний страх не дає забути...він слідкує.  

Розглядаю картину, що висить на стіні. Вона не викликає нічого. Це чергова виставка, на яку був запрошений тато, але змушені йти усі. Мама знаходиться поряд з ним, як і братик. Лише я відійшла. Відійшла якомога далі, адже знаходитися з ним в одному приміщення важко. Досить й того, що ми живемо під одним дахом, страждаємо від його тиранії. Допікає те, що вдома тато знущається з нас морально, а попри людські очі поводиться так, немов він янгол, що спустився з небес.  Всі вважають батька добрим, а насправді за усмішкою ховається чудовисько. 

Знову звертаю увагу на полотно. Мазки фарби, незнайомого мені художника різкі, грубі, немов ця людина приховує у душі буревій. Втім, дівчина, котру зобразили, виглядає сильною. Поєднання червоного, чорного, синього, білого та жовтих кольорів викликають тривожність. Наче мало б бути інакше, але ні...картина штовхає до чогось темного. 

— Подобається?

Чоловічий голос змушує здригнутися. Не очікувала, що до мене хтось підійде. Повільно повертаю голову до незнайомця. Уважно вивчаю його обличчя. Про таких кажуть — холодна гора. Витончені риси, пронизливі очі глибокого синього кольору, темне, але не чорне волосся. Високий. Широкі плечі. Костюм сидить ідеально. В погляді тонка зацікавленість та щось на кшталт насмішки. 

— Ні, — чесно відповідаю. 

— Чому? — схиляє голову на бік й робить ковток шампанського. 

Затримуюся на золотих бульках. Лише потім відповідаю:

— Не люблю подібне. 

— Яку б ти написала картину? — голос чоловіка ллється наче мед. Торкається шкіри нотками чогось схожого на жасмин, викликає  сироти, навіть волоски встають дриґом.

Проводжу руками по тканині короткої чорної сукні комбінації, поправляю сумочку, ще раз дивлюся на картину, тоді кажу:

— Дівчину посеред лісу. Дерева темні, але крізь крони пробивається сонячне світло. Десь там видніється синє небо. Вона ніжна, витончена, але водночас сильна й повна рішучості. В руках букет лісових квітів. Сукня легка, як…м-м-м-м…павутиння. 

— Які б емоції мала викликати твоя картина? — робить ковток шампанського. Дивиться поблажливо, наче він доросла людина, що тішиться з дурних вчинків дитини. 

— Радість. Спокій. — стенаю плечима. — Нічого негативного. 

— А ця викликає негатив? 

Я знову дивлюся на картину. Темні, насичені кольори дійсно викликають щось погане. Витягують з глибин душі страшні рани, біль, який воліла б забути. 

— Так. 

— Скажи, дівчина, котрій хочеться радості та спокою, ти хочеш отримати усе це? 

Дещо ошелешено дивлюся на незнайомця. В синіх очах танцює ураган.  Він лише ззовні спокійний, а насправді в душі зовсім інші емоції. І наразі, чоловік не приховує цього. 

— Чому ви вирішили, що у моєму житті немає спокою? — сухо запитую.

Він ледь помітно схиляється до мене. Голос стає низьким, грудним, від чого тілом мчить тремтіння:

— Ти — Юліана Дика, і я знаю хто твій батько. 

Налякано зазираю в чоловічі очі. Різко обертаюся до тата, але він зайнятий розмовою. Мама стоїть з ним, на губах усмішка, біле волосся, як і моє, викладене у високу зачіску. Братик тримається за мамину руку та терпить цей захід. Він знає, що буде потім, якщо поводитиметься погано. 

— Що ви знаєте? — мій голос звучить хрипло. 

— Ти, твій брат, твоя мама під його впливом. Налякані. Завжди слухняні, щоб татко не сердився. Під його гнітом. Під його владою. У клітці з золота. 

Чоловік каже все це твердо, рівно, як сухі факти, котрі викладають на папір. 

— Чому ви…

Він не дає договорити. Небезпечна усмішка торкається його губ. 

— Я можу звільнити тебе від цього, а потім маму та брата. Хочеш? 

Мабуть, мій погляд значно красномовніший за мовчання, адже чоловік, задоволений, дивиться в очі. Кривувата посмішка вимальовує ледве помітні лінії поряд з губами. Додає шарму. 

— Як? — ледве чутно промовляю.

Не вірю, що це відбувається зі мною. Тут. На заході, поки батько знаходиться за спиною. Не вірю, що взагалі розмовляю про подібне з чужинцем, якого бачу вперше. 

— Вийди за мене, Юліано, заміж. І будеш вільна. 

В моїх пальцях опиняється візитка. Чоловік майже миттєво залишає мене наодинці, поки  розглядаю букви та цифри на темному фоні. Золотий шрифт виділяється на чорному. Читаю ім'я незнайомця: “Влад Святий”, і номер телефону. 

Дихання збивається. Страх врізається у кістки чимось підсвідомим. Ховаю візитку у сумці й знову повертаюся до картини. Раптом поглядом наштовхуюся на підпис художника. До мого подиву це Влад Святий.