Трофей бандита. Чужа наречена - Альбіна Яблонська

Я обережно підняла спідницю весільної сукні, зробила кілька кроків і видихнула, оглянувши натовп. Подивитись на наречену Роберта Баттона, здавалося, приїхало пів-Америки. Серед гостей були його родичі, друзі та ділові партнери, звісно ж, запросили фотографа з газети — не висвітлити одруження настільки впливової людини було б блюзнірством. Коротше кажучи, звертатись до такої армії глядачів було хвилююче і навіть лячно... Проте обов'язок нареченої зобов'язував.

— Що ж... — по-дурному усміхнулась я, прибравши локон зі щоки, — усім добридень... Моє ім'я Аліса, і... гадаю, ви всі чудово знаєте про причину... тобто привід, за яким ми всі тут зібралися. Це... це наше з Робертом весілля! — сліпила я всіх білозубою посмішкою, а в думках проклинала себе за кожне сказане слово. — Адже ми кохаємо одне одного й хочемо оформити це почуття у вигляді шлюбу. — Я запнулась в очікуванні реакції... Спочатку всі мовчали, та через кілька секунд одна літня леді в першому ряду посміхнулась і щедро заплескала в долоні. — Так! — переможно вигукнула я, і по рядах запрошених розійшлася хвиля оплесків. 

— Продовжуй! — крикнула дівчина в брючному костюмі. Я її десь раніше бачила. Вона точно з компанії Роберта. Можливо, менеджер зі зв'язків з громадськістю... Не важливо.

— Дякую, кхм, — зробила я серйозне обличчя, проте таємно раділа. Вони хотіли мене послухати. Їм було цікаво знати, що я за людина.

В останньому ряду підвівся чоловік у дорогому костюмі та ввічливо попросив:

— Розкажіть, будь ласка, про те, як ви зустрілися з Робертом. Яким ви його побачили при першій зустрічі? Ви вже тоді усвідомили, що ваші долі сплетуться разом?

— Ну... — посміхнулась я мовби самій собі і стала думати про недалеке минуле. — Наша перша зустріч була... діловою... Це була співбесіда на вакантну посаду. Так. Я прийшла влаштовуватися в компанію Роберта. Тільки тоді я ще не знала, що він і є її керівником. Я не уявляла собі, з ким говорю, — закусила я губу, знову пригадавши ту незручність. Мені знову здалося, що я сиджу за столом перед гендиректором і не можу відвести погляд від його красивих глибоких очей темно-карого відтінку. Практично чорний колір вабив і заворожував, в цих очах я бачила саму себе, адже Роберт, як і я, милувався своїм співрозмовником, немов раніше не зустрічав симпатичних молодих дівчат з червоною помадою на губах.

— Ну то як же все пройшло? — запитала бабуся, що врятувала мене від отрути тиші і стала плескати першою. — Ви вже тоді все зрозуміли, правда? Це було кохання з першого погляду?

— Кохання з першого погляду? — закотила я мрійливо очі. — Що ж. Якщо воно існує, то це було точно воно... Бо ми з Робертом вже тоді розуміли одне одного з півслова. Часом мені здається, що ми були парою в минулому житті. Берегли вірність і в горі, і в радості. Йшли рука до руки за мрією й допомагали одне одному долати всі труднощі та перешкоди. 

— Боже, — хитала головою бабуся, — як же гарно сказано... 

— Гадаю, саме це допомогло мені стати надійним другом і помічником Роберта. Завдяки нашій любові, нашому взаєморозумінню ми об'єднали свої зусилля для роботи у найбільшому в штаті балгоді... благо... тьху... Оце я курва! Як можна таке ляпнути? Ар-р-р... що за лажа?! — загарчала я, метнувши злий погляд на своє відображення у дзеркалі. 

Так зовсім не годиться! Зберися, візьми себе в руки. Промова має бути бездоганна. Без усіх цих кривлянь та «е... а... ну...» Якщо все так погано перед дзеркалом, то що буде творитись на очах у реального натовпу гостей?

Я без п'яти хвилин Аліса Баттон. А це багато до чого зобов'язує... Зобов'язує бути розумною та серйозною, компетентною й приємною в спілкуванні. Це мій обов'язок не тільки дружини мільйонера, але і співробітника фонду. Зрештою, це обов'язок людини... людини, яка хоче почати нове життя з чистого аркуша. І не припуститися тих самих помилок.

Посеред шикарної білої спальні стояла така ж розкішна наречена. Дівчина в весільному вбранні від Віри Вонг. Вона дивилась на своє відображення у великому дзеркалі на повний зріст і жадала лиш одного — щасливого життя з коханою людиною. Чоловіком, який захистить і не зрадить. Який добре заробляє і не боїться шлюбних відносин. Який давно нагулявся і вибив зі своєї голови всі юнацькі штучки. Ця дівчина збиралася вийти заміж майже за ідеального чоловіка. Зрілого і доброго, якраз такого, з яким не страшно завести дітей і прожити залишок життя. І не соромно показати рідній мамі.

— Ти везуча, — сказала я собі у задзеркаллі. — Везучая дурепа... Сама собі заздрю... Все буде добре, — підморгнула я своїй близнючці і одразу ж злякалась.

У мої двері хтось постукав.

Двері кімнати нареченої відчинились, і до мене увійшов він.

Той, хто нарешті перевернув моє життя з голови на ноги і змусив знову відчути себе бажаною. Відчути себе жіночною, значущою і, не побоюся цього слова, особливою. Такою, що більше ніде не зустрінеш. Тією самою єдиною, яка буває лише раз за все життя.

— Роберт? — здивувалась я. — Навіщо ти... ми ж домовлялися побачитись уже на... 

Незважаючи на подив, я була рада його бачити в цю мить. 

Мій наречений був одягнений в розкішний білий костюм-трійку. З витонченою білою жилеткою, такою ж білосніжною сорочкою та ніжно-блакитною краваткою, що перегукувалась із краєчком синьої хустинки у нагрудній кишені. Він був стильний і шикарний: його темне волосся зачесане назад, на зап'ясті — ролекси, а на манжетах — запонки з кристалами аквамарину... В кімнаті запахло дорогим парфумом. 

Роберт зняв темні окуляри і мило посміхнувся, ніби в перший раз. 

— Ти з кимось розмовляла? — запитав він. — Я чув твій голос. Усе гаразд?

— А... т-так... — відмахнулася я. — Все гаразд. Це я... із собою просто говорила. Знаєш, іноді... 

— Повторюєш промову?

— Пф-ф-ф... — засоромив мене Роберт. — Так. Є таке. Трохи хвилююсь.

— Не хвилюйся, люба. Досить сказати про те, що на душі. А все інше зробить твоя врода... Особисто я нею просто зачарований, — обійняв мене наречений і ніжно доторкнувся губами до шиї. Він обережно тримав мене рукою за талію, щоб не пом'яти сукню, і безсоромно милувався нареченою в дзеркалі.