Я тебе не зраджу - Іра Майська

Глава 19

Даша

Сидимо на парі з Нікою. Вона тихенько розповідає, що в п’ятницю буде якась крута вечірка в клубі. Там точно будемо більша половина академії і ми просто зобов’язані там бути.

‐ Не знаю. Я не хочу заздалегідь щось обіцяти. – так само тихенько відповідаю.

Лекцію перериває стукіт у двері. Заходить хлопець, з шикарнючим букетом рожевих троянд.

- Прошу вибачення, що відволікаю. Та в мене тут термінова доставка для Даші Акімової.

Оглядає студентів.

Я трохи збентежена, тому не одразу реагую і даю про себе знати.

- Тут вона! – махає рукою моя руда подруга та вказує на мене.

Кур’єр кладе квіти мені на стіл та дає розписатися у документах. Руки від хвилювання тремтять, чиркаю ручкою, майже не дивлячись.

На перший погляд квіток десь тридцять штук. Але коли починаю перераховувати, то їх виявляється в двоє більше.

Дістаю маленький конвертик з запискою.

« Звільнишся – подзвони »

- Це Зарік? – заглядає моя рудоволоса подруга.

- Думаю, що так. Більше нікому. – відповідаю з посмішкою на обличчі.

Настрій враз злетів вгору. Дістаю з сумки телефон, набиваю повідомлення.

Я: Дякую за букет.

Красунчик: Важкі, набереш мене, я довезу тебе додому.

Я: Ага.

Я: Це ти так вирішив перестрахуватися? Щоб точно подзвонила?

Красунчик: Це просто квіти дівчині, яка подобається.

Посмішка не сходить з мого обличчя, сиджу в бібліотеці. Думати про навчання ну ніяк не виходить. А мені потрібно готуватися до лабораторної роботи.

Букет займає більшу частину столу і я періодично утопаю носом в запашних бутонах. Дівчата кидають в мою сторону зацікавлені погляди. Але вони не усі добрі.

Час близиться до вечора, чую вібрацію телефону, повідомлення від красунчика.

Переживає, що сама пішла додому.

Я: Я все ще в бібліотеці. Нічого не встигаю зробити. Але вже точно час збираттся.

Красунчик: Я чекаю на парковці біля академії.

На вулиці мене окутує вечірня прохолода. На небі видніються перші зірки. Максим подає мені звуковий сигнал і виходить з машини мені на зустріч. Перехвачує букет однією рукою, іншою бере мене в свої обійми. Ніжно цілує мене у вісок.

- Привіт. – шелестю своїм теплим диханням десь йому у шию.

Обіймаю його за талію. Це вперше, що я сама його так вільно обіймаю у відповідь.

- Привіт. Як твої справи? – проводить своєю розкритою долонею по відкритим ділянкам спини та плечах.

- Втомилася, як собака, але не закінчила. Завтра знову піду. – відлипнув від красунчика, поправляю свою сумку з книгами та конспектами.

- А чому в гуртожитку не готуєшся?

- У мене там через шум не виходить сконцентруватися, а також гірший інтернет.

- Ясно. Їдьмо десь перекусимо. Бо я теж тільки з офісу.

- Мені трохи соромно, що ти не відпочиваєш, а чекаєш на мене.

- Мені подобається чекати на тебе, мені подобаєшся ти. – садить мене в машину і допомагає пристебнутися. – І, взагалі, мені не подобається те, що моя майбутня дівчина буде ходити пішки та ще й сама.

Їдемо по вечірній трасі. Дорога переповнена автомобілями. Час пік.

Звертаємо на менш людну вулицю. Паркуємось. Прямо перед нами кафе.

Щойно ми зайшли в приміщення, як нас зустрічає офіціантка. Проводить вглиб, саджає за вільний столик з м’якими диванчиками. Макс робить замовлення за нас двох. Поки вечеряємо, то спілкуємось. Мені подобається те, як я себе відчуваю поруч з ним. Ніби ми знайомі вже тисячу років. Розрахувавшись за їжу, везе мене додому.

- Дякую за все. І за квіти також.

Стоячи біля машини, забираю з його рук свій букет.

- Солодких снів, крихітка.

Він просто стоїть. Він просто дивиться на мене. Долоні сховав в передні кармани своїх джинсів. Мені дух забиває від його виду.

- І тобі солодких. – схиливши голову вниз, топчуся на місці. А потім обертаюся, аби піти.

- Ти точно нічого не забулася?

Обертаюся і бачу, як стукає пальцем собі по щоці. І знову ховає руку в карман.

Підходжу впритул, торкаюся вільною долонею його грудей та тягнуся губами до щоки. Ніжно торкаюся його шкіри, завмерши буквально на хвильку.

- Бувай. – шепочу, ледве чутно.

- До завтра, красуне. – хрипло відповідає у відповідь.

Цокаю підборами та втікаю в гуртожиток, під пильними поглядами студентів, що сидять у дворі на лавках.