У полоні Еміратів - Zhelizna

- Відпусть мене! Чуєте? Відпустіть, благаю… - горло болить від криків, але мене не покидає надія, що я зможу достукатися до цих клятих виродків. 

- Якщо ти зараз не замовкнеш, то до ранку вже не зможеш говорити - металеві двері сирої бетонної коробки, в якій мене утримують, відчиняються і я бачу на порозі двох чоловіків. 

- Будь ласка, я вас благаю… змилуйтесь наді мною - від відчаю мені хочеться стати на коліна, щоб випросити порятунок. Зараз я готова на все, щоб це жахіття якомога швидше закінчилося. 

На мої благання чоловіки тільки переглядаються і їдко посміхаються один одному. Я не знаю, що в їхніх головах відбувається, але здогадуюся, що нічого хорошого мені не варто очікувати. Кляті варвари вже тиждень утримують мене бозна-де і з кожним днем у мене все менше надії на порятунок. 

- Усе сказала? Якщо так, то ми можемо вирушати - один з покидьків робить крок уперед, а я машинально відступаю до стіни.

- Куди? - серцебиття пришвидшується, а погане передчуття кричить про те, що мене чекає щось жахливе. 

- Надто багато хочеш знати - чоловік зупиняється навпроти мене і тягнеться рукою до мого обличчя. 

Мені так осточортіли їхні дотики, що я не витримую і роблю необдуманий хід. Не знаю звідки у мене взялися сили на нього, але все відбувається дуже швидко. Я згинаю ногу в коліно і з усієї сили вдаряю чоловіка у пах. Останні дні у мені надто багато емоцій: страх, злість, ненависть і бажання вижити. Я вкладаю все це в удар і молю Бога про те, щоб ця наволоч знепритомніла від болю. 

- П-погань… - чужий крик викликає у мене маленьку посмішку. 

Доки один чоловік корчиться від болю, а інший хоче підійти до нього, щоб допомогти, я наважуюся на божевілля. Відчинені двері так і манять мене. Можливо, це мій єдиний шанс, а тому варто скористатися нагодою і зробити ризикований маневр. 

Набравши повні легені повітря я сіпаюся у сторону дверей, щоб зірватися на біг. Та мені цього не дають зробити…

- Маленька тварюка! - різкий біль в голові змушує мої коліна підігнутися - Думала, що найрозумніша? 

Це нестерпне відчуття, коли твоє волосся з усієї сили починають намотувати на кулак. Усі мої спроби вирватися приносять тільки біль, від якого у кутиках очей збираються сльози.

- Я цю суку зараз придушу власними руками - наді мною нависай той тип, якому я зарядила коліном по чоловічій гордості. У його очах палає полум`я злості та ненависті. І я розумію, що все це зараз може вилитися на мене. 

- Не смій її чіпати. Це кляте дівчисько потрібно нам у товарному вигляді - у кімнаті з’являється хтось четвертий і я намагаюся розгледіти хто це. Голос жіночий і до того ж я його чую вперше. 

… потрібна у товарному вигляді…  Що вони хочуть зі мною зробити? Для чого я їм? Що я накоїла в цьому житті, щоб Господь до мене такий несправедливий? 

- Операційна готова, можете її вести до неї. 

- Операційна? -  у голові спливають найгірші думки, які тільки можливо уявити. 

- Замовкни нарешті і поквапся - мене почали підштовхувати до виходу, але з місця я не могла зрушити. Невідомість так сильно лякала, що я готова була залишитися у цій бетонній кімнаті, з якої ще кілька хвилин тому хотіла тікати. 

- Ні. Ні. Ні… Я нікуди не піду - страх заполонив кожну клітинку мого організму. Я відчула, як тіло почало паралізовувати, а розум затуманюватися. 

- Підеш, куди ти дінешся - з двох сторін мене взяли під лікті і насильно почали тягнути у сторону виходу. 

Я пручалася, кричала, намагалася вирватися з чужих рук, але все марно. Навіть та шалена доза адреналіну, що виробляв мій організм, була замалою проти двох кремезних чоловіків. 

***

Сім днів я провела у чортовому підвалі, який в собі містив ліжко, унітаз і конструкцію схожу на душ. Мені здавалося, що гіршого уявити не можна, але я помилялася. Сьогодні я побачила те, що назавжди закарбується у моїй пам`яті. 

Опинившись у кімнаті, яку назвали операційною, мої нутрощі стиснулись в один тугий вузол, а у горлі з'явився присмак шлункового соку. Мені хотілося блювати, але натомість я стримувала себе з останніх сил. Цікаво, звідки вони взялися?

- Чому застигла? Ворушись! - жінка кивнула мені, щоб я пройшла вперед, але я і з місця не зрушила.  Ноги ніби приросли до землі. 

Я не могла і кроку зробити, адже мене лякало те, що я бачила. Перед очима стояло велике гінекологічне крісло і безліч інструментів, які раніше мені не доводилося бачити. Навіщо це все? Хто ці люди? Що зараз буде відбуватися? 

- Що ви зі мною хочете зробити? 

- Щось чула про гіменопластику або, ще як її називають, рефлорацію? - я негативно хитаю головою, бо навіть близько не уявляю, що це - Ми відновимо тобі дівочу пліву. Будеш знову юним і незайманим дівчиськом. 

- Що? - почуте ніяк не бажало вкладатися в голові. У мене волосся стояло дибки від самої думки, що зараз буде відбуватися - Навіщо? 

- Кралю, от скажи, кому потрібен вживаний товар? Тим паче, ти готуєшся на подарунок. Ми не хочемо, щоб твій новий господар був розчарований.