Алхімія слова - Ян Парандовський

Розвиток національних літератур воскресив ті давно минулі часи, коли римляни писали по–грецькому, щоб завоювати інтерес і похвалу греків, а греки, як, приміром, Полібій, писали, «орієнтуючись» на римлян. Смаки читача–чужоземця, його типаж легко було розпізнати. Деякі літератури нового часу завойовували цього читача без будь–яких зусиль, завдяки поширеності їхньої рідної мови. Найраніше це вдалося французькій літературі, французькою мовою вже в XIII і XIV столітті писали навіть іноземці (Марко Поло, Брунетто Латіні), в подальшому до французької приєдналися італійська та іспанська, значно пізніше — англійська (на рубежі XVIII та XIX століть) і німецька, яка вийшла на світову арену в минулому столітті. Всім іншим літературам доводилося завойовувати іноземного читача з допомогою перекладів.

Англійські та французькі письменники рідко орієнтуються на іноземного читача, так мало приділяють йому уваги, що ніколи й не подумають заради нього щось змінювати в своєму творі. Зустрічаються іноді винятки, продиктовані особливим розрахунком, наприклад, бажанням здобути широкий читацький ринок, яким кілька десятиліть тому була Німеччина, і яким може стати Америка з її примхливими бестселерами. Може служити стимулом і приціл на одержання Нобелівської премії.

Зате письменники інших країн, якщо їм відкривається шлях до іноземного читача, починають серйозно рахуватися із забобонами, звичками й смаками іноземців. Свідомо, рідше несвідомо, письменник починає уникати певних тем, наприклад, вузьконаціональних, надто тісно пов’язаних з історією та звичаями його країни, уникати певних прийомів композиції, стилю, настроїв, моральної оцінки людей та явищ. Я знав одного польського письменника, який, передбачаючи, що його будуть перекладати, уникав прізвищ, котрі важко вимовляються, і ускладненої орфографії, не кажучи вже про те, що фабула була настільки позбавлена локального колориту, ніби її автор навіть польський краєвид вважав перешкодою. У такому пристосуванстві можна зайти ганебно далеко, як це сталося з відомою голландською письменницею, що протягом чверті століття боролася за емансипацію і права жінок, а завоювавши німецький книжковий ринок і боячись його втратити в часи Гітлера, почала прославляти ідеал жінки — домашньої господині, взірцевої матері, яка старанно церує панчохи.

Вжитий вище вислів «літературна стратегія» — це метафора. Її можна розвинути, називаючи поодиноких авторів заспівувачами, літературні угруповання уподібнити загонам, а їхню діяльність — військовим експедиціям чи кампаніям. Нового в цьому немає нічого, тому що така воєнна термінологія стосовно літератури вживалася і раніше, починаючи з гуманістів, а найохочіше — романтиками, овіяними шелестом крил наполеонівських орлів. Тоді вигравали битви (знаменита битва з «Ернані»), облогували й штурмували ворожі фортеці, словник войовничих романтиків був начинений порохом. У них були свої полководці — Міцкевич, Гюго, — могутніші підтримували слабших, чия сила була в чисельності й галасливості. Романтики були зухвалі й відважні, пробуджували ентузіазм, що їх окрилював. То була остання велика кампанія на полях битв літератури, решта (а їх було багато) не мали ні такого розмаху, ні такої всеохопності.

Невидимий союзник — читач — має над літературним твором владу, не усвідомлюючи цього. Вирішує долі літературних жанрів своєю вірністю одним і неприйняттям інших, нав’язує або відхиляє теми, втручається в композицію, підкачує характеристики персонажів, їхні діалоги, словник. До чого деспотичні були французькі літературні салони епохи монархії, нещадні до незграбних зворотів у прозі, а у віршах жоден прикметник не смів відірватися від свого іменника і відскочити в подальший віршований рядок!

Так починається зухвалий і бунтівничий «Ернані» Віктора Гюго.

Цим вивихнутим віршем романтизм кидав виклик правилам «доброго тону». Проте половина глядачів зустріла цей виклик оплесками — так заявляли про себе нові союзники, і з цієї хвилини їх мали на увазі лірики, драматурги, романісти. У Польщі це сталося на десять років раніше. Нові союзники виявилися великою силою. Письменники–романтики половину своєї слави завдячували ентузіазму читачів, цей ентузіазм надавав письменникам сміливості, запліднював, наділяв величезною продуктивністю, охоплені захватом душі творців мчали назустріч новим формам, новим ідеям.

Літературний твір призначений для слухачів і читачів. «Співаю собі й Музам» — ця формула завжди має доповнення, яке починається зі слів «тому що» — початок докору, звинувачення, обурення. Кожному хочеться, щоб його вислухали, а хто в цьому не признається, той або сам себе обдурює, або себе не знає. Так зване «писання для себе» — це привілей розчарованих старих пань, котрі, одначе, були б не проти розкрити перед кимось шухляду, де спочивають купи рукописів, просякнуті запахами туалетного мила й ландрину.

Гіркота або розчарування здатні навіть великого письменника примусити зайнятися «творчістю для себе». Так сталося з Фредро, який змушений був відмовитися публікувати й ставити на сцені нові комедії, «…тому що тепер я пишу тільки для себе», — казав він у зворушливих віршах, закінчуючи свої спогади «Три по три».

Флобер захоплений зненацька і вражений зміною, що настала в його житті, ледве він випустив свою першу книжку — «Мадам Боварі». Поки її писав, поки в зміні успіхів і поразок, спаду й відчаю шліфував свою прозу, він почувався вільним і гордим, коли ж з нею розлучився і, вийшовши із схованки, постав перед публікою, йому здалося, ніби він продав себе в рабство. Одразу ж на нього звалилися всі кошмари, які споконвіку терзали письменників: доброзичливі порадники, цензура й суд, критики й читачі, невдоволені, гримасливі, різні насмішники й жартівники. За натурою і способом життя Флобер — самітник, тому ніяк не міг переварити метушню, яка несподівано зчинилася навколо нього. Якби Флобер був ще вразливіший і нервовіший, цілком можливо, що він утримався б від публікації решти своїх творів, як це іноді робили ображені й надчутливі дилетанти, що лишали написане ними для посмертного видання, хоч найчастіше і тут їх чекало посмертне розчарування.

Двадцять віків тому було мовлено: оdi profanum vulgus[8], і відтоді тисячоразово письменники дозволяли собі зневажати «чернь». Ніхто, однак, не зайшов у презирстві настільки далеко, щоб знехтувати похвальбою юрби, яка нібито складалася з самих лише дурнів. Ось одна з наймерзенніших рис письменницької психології. Хто не поважає своїх читачів, не поважає ні самого себе, ні своїх творів. І, крім того, виявляє бідність уяви, не розуміючи, як його творіння множиться, збагачується, набуває нового звучання і сили саме завдяки безіменній естафеті,