Алхімія слова - Ян Парандовський
Критика, завдяки своїм представникам, сама є частиною літератури; можна навести роботи, кращі за книжки, яким вони присвячені. Критика залежить від літератури, оскільки вони є для неї матеріалом. Критика досліджує літературу, пояснює і оцінює. Іноді вона задовольняється скромною роллю посередника між письменником і читачем, а іноді відповідає своїй етимології: дієслово, яке визначило її назву — кrіпеіп, означає «судити». І слово «критика», суть її була винаходом греків. У дуже віддалені часи, ще в VI столітті до н. е., патроном доктринерської, незмінно причіпливої критики був Ксенофан з Колофона, філософ, який засуджував Гомера в ім’я чистоти релігійних уявлень. Зоїл — по сьогоднішній день епонім зоїлів усіх часів і народів — теж гострив пазурі на Гомері. Цей homeromastiks, тобто «бич Гомера», користувався улюбленим з тієї пори прийомом висміювати героїв і дію поеми — сотні фельєтоністів, котрі запозичили в Зоїла цей прийом, не можуть навіть висловити подяку своєму родоначальникові, тому що нічого про нього не знають.
Не перевелися ще на світі й нащадки середньовічних критиків, які шукали в кожному творі мораль, навіть у «Мистецтві кохання» Овідія. Люди менш чутливі до краси, ніж до добра, і в цьому не було б нічого осудливого, якби добро не означало прямої вигоди. В певні періоди література намагалася прихилити до себе читача, громадську думку, посилаючись на свою корисність. Прикметники «корисний», «потрібний», «доцільний» фігурували в назвах книжок і діяли на читача електризуюче, як тепер прикметник «сенсаційний» на афішах кінотеатрів. Мораліст вважає, що людина, яка реагує на прикметник «корисний», стоїть у моральному відношенні вище людини, що дає себе спокусити словом «сенсаційний», і в цьому він, здається, має слушність.
Критика молодша за більшість літературних жанрів, які розвинулись, зміцніли, дали шедеври задовго до того, як про них почали писати критики. А й пізніше бувало, що критика — принаймні в розумінні, близькому до нашого, — час від часу пригасала, замовкала, цілі літературні епохи її майже не знали. Хіба можна, приміром, говорити про літературну критику в Польщі до XIX століття? А чим є критика, яка має традиції і багатий досвід, ми бачимо у Франції, де деякі роди критичних суджень, деякі форми висловлювань взагалі неможливі, тому що там незмінно обов’язкове дотримання такту стосовно книжки й автора, і всілякі натяки, що перебувають за гранню літератури, можуть тільки викликати обурення або розсмішити.
Письменники рідко бувають задоволені критикою, і критика пояснює це їхньою надмірною зарозумілістю. Не можна заперечувати, що творчість, тобто здатність пробудити до життя нові душі, невідомі досі почуття, красу, яка не має собі рівної в дійсності, та й сам факт панування над словом і перемоги, які здобувають з допомогою слова, — все це дає і обгрунтовує відчуття гідності, переваги, незвичайності. Можна скласти антологію літературних шедеврів, і на її величних сторінках законне місце зайняли б «Exegi monumentum» («Я пам’ятник спорудив…») Горація та вірші з «Імпровізації» Міцкевича, проте навряд чи можна серйозно ставитись до криків «невизнаних геніїв», голосів претензійних нездар, не завжди, правда, смішних, часом дуже сумовитих.
Особливо засмучує письменника неспівмірність між його роботою і зусиллями читача, яким і є критик. Хто з письменників болісно не здригнеться, почувши про свою книжку: «Прочитав її одним нападом, за кілька годин!» Сказані з добрим наміром, як похвала, ці слова містять у собі жорстоку іронію. За кілька годин! Так і бачиш при цьому швидке полум’я, яке спопеляє сотні, тисячі творчих годин. Навіть у фіміамі похвал письменник відчуває гіркоту, бачачи, як критик учвал промчав по його книжці. «Прошу тільки про одне, — писав Монтеск’є у вступі до «Духу законів», — проте побоююсь, що мені буде в цьому відмовлено: нехай ніхто, побіжно прочитавши книгу, не виносить поспішно суду про роботу, на яку витрачено двадцять років». Його прохання виконали тільки в наш час.
Лише класики або рівноцінні їм великі майстри минулого можуть розраховувати на виняткову увагу, критики вдумуються в кожне їхнє слово. Але тут критик поступається місцем літературознавцеві. Сучасність навіть і своїх великих вислуховує неуважно.
У Конрада є така фраза: «Добрий письменник — це письменник, який дивиться бе особливої радості й без надмірного смутку на пригоди своєї душі в світі критики».
У цьому випадку «добрий письменник» — це не лише людина, яка володіє своєю майстерністю, але й чесна за вдачею, яка знає собі ціну, не занижуючи її фальшивою скромністю і не завищуючи зарозумілістю. Його письменницьке сумління спокійне, чиєсь безвідповідальне судження не зіб’є його з пантелику. Автор почуває себе в своєму творі господарем, проте не любить, щоб безцеремонно порушували межі його володінь, і не терпить повчань якихось прибульців. Ніщо так не дратує письменника, як менторство критиків, особливо коли воно не підкріплено ні знаннями, ні культурою, ні талантом.
У передмові до «Мадам де Мопен» Готьє перелічив майже всі смертні гріхи критиків, як вони уявляються письменникам. Якби він сьогодні, коли минуло сто років, читав коректуру цього вступу, йому нічого не довелося б змінювати в своїй філіппіці. І жоден письменник не став би закликати його до цього, а декотрі побажали б ще дещо додати. У минулому письменники зі своїми критиками билися на дуелі, підсилали найманих бандитів, щоб ті їх відколошматили, таврували отруйним словом, прирікаючи їх частенько на похмуре безсмертя: таких імен багато крутиться в книжках Вольтера, шкода тільки, що не з’явився новий Кастільйоне і майстерно не описав респектабельніи о критика–ідеала, — річ варта того.
Натяком на такий ідеал був діалої Уайльда «Критик як художник», камінь спотикання для всіх, хто в критиці ладен побачити що завгодно, тільки не витвір мистецтва. Уайльд нехтував сучасну йому критику, особливо газетну, всупереч їй, оскільки вона ніколи не була до нього прихильною, уклав союз із читачами, і читачі принесли йому славу, таку гучну, що критиці врешті довелося підкоритись або принаймні замовкнути. Скориставшись її мовчанням, заговорили ті, хто бачив в Уайльді великого письменника. Тривало це недовго. Після особистої катастрофи Уайльд зник з літературного обрію Англії, його ім’я було заборонено згадувати. Нині це ім’я звучить знову,
