Алхімія слова - Ян Парандовський
Твір мистецтва — акт віри й відваги. Віддаючи його на суд громадськості, треба бути готовим прийняти всі наслідки цього кроку, а декотрі з них приголомшують не тільки новаків. При виданні кожної нової книжки автор переживає ті ж тривоги, що при виданні першої. Навіть усталене в літературі становище, навіть здобуте вже ім’я цих тривог не пом’якшують. «Ах, мій любий, — писав 1908 року Конрад Голсуорсі, — ти не можеш собі уявити, який страх оволодіває мною, коли я питаю себе: чи мине це? Не існує нічого боліснішого від борсання між надією та сумнівом, і це запитання, не критимусь, рівнозначне питанню життя і смерті. Бувають хвилини, коли страх вибиває у мене з голови всі думки». Письменник ніколи не може бути впевнений, що його нова книжка буде прийнята читачем так само прихильно, як і попередні, що її не знехтують, не визнають невдалою, у старості навіть найбільші письменники не застраховані від гіркоти відчуженості від нового покоління, яке від них одвертається. Літературне життя — це поле битви, змагання, ризику. Якщо ж усе‑таки найнесміливіші й боязливі вступають на це поле, то тільки тому, що прагнення успіху в них пересилює відчуття страху. Успіх у даному випадку не обов’язково означає славу, гроші, привілеї, боротьба ведеться за підкорення людських душ, за завоювання з величезної людської маси певного числа читачів — тих, кому можна довірити свої думки й мрії.
У викладених вище міркуваннях ми досить близько підійшли до порівняння письменників з політичними діячами, і тепер нам не ухилитися від цього порівняння. Як у кожному, схожість тут не цілковита, але не визнавати її означало б зізнатися в незнанні розвитку літератури або в дуже поверховому й наївному знайомстві з її тисячолітньою історією. Як і політики, більшість письменників роблять ставку на групу, в даний момент найдужчу фактично або з вигляду, що полегшує їм завоювання успіху. Звичайно, це відбувалося не з одного холодного розрахунку: тут усе вирішувало походження письменника, його виховання, відчуття і переконання, винесені ним із середовища, яке його формувало. Набагато частіше в літературі, ніж у політиці, виступають письменники–революціонери, які солідаризуються з групою, що не перебуває при владі, але володіє прихованою силою і ставить перед собою справедливі цілі. Зустрічаються в літературі й авантюристи, спочатку вони діють поодинці, та поступово до них приєднуються інші споріднені їм неспокійні душі й оточують свого ватажка згуртованою і сильною дружиною.
Для письменників, які ставлять собі за мету догоджати смакам публіки, повний конформізм, пристосуванство є правилом, для письменників по–справжньому великих — винятком. Жива уява і неспокійна думка вступають часом у конфлікт зі своїм часом і зі своїм середовищем. Не задовольняє їх суспільний лад чи звичаї, релігія, стиль життя, не миряться вони з косністю, бунтують проти застиглих доктрин. Перемога чи поразка залежать від того, чи користується явище, проти якого бореться письменник, щирою відданістю більшості, чи тримається по інерції. Наприклад, якщо хтось у Польщі після поділу надумав би виступити всупереч ідеалам народу, він міг би розраховувати лише на тавро зрадника, і був би розчавлений загальним презирством. А от Міколай Рей є чудовим прикладом тому, що може дозволити собі письменник, який стверджує ідеали панівної групи сучасників. За послідовну відданість дворянству йому прощали запеклий кальвінізм.
Склад читачів даного автора й даного твору буває різний: він може обмежуватись невеликою жменькою еліти, певною суспільною групою або навіть усім народом, що буває дуже рідко. Читацька маса складається з окремих особистостей, і кожна з них відчуває і мислить по–своєму, але в сукупності ця маса підкорена законам психології колективу. Рухлива й мінлива, як море, вона заряджена бурями й ураганами, в ній є швидкі підводні потоки, у неї бувають періоди затишшя, та навіть і тоді рух хвиль не припиняється повністю. Кожний літературний твір стає іграшкою цих хвиль. Одначе сили, які розпоряджаються судженнями й емоціональними реакціями читацької маси, не автономні: вони залежать від усього, чим живе дане суспільство. Релігія, політика, суспільний лад, економіка, звичаї і водночас клімат, ґрунт, раса, навіть їжа — все це впливає на смак і симпатії читачів.
Так виникає те, що іменують, не без деякої дози містицизму, «духом часу». Нині поняття «дух часу» особливою популярністю не користується, проте, якщо про нього не говорять, це ще не означає, що він перестав існувати чи втратив значення. Примхливий, як деспот, він щоранку жбурляє в кошик для сміття складений старанними чиновниками список осіб, яким він повинен дати аудієнцію, і замість них приймає кого йому заманеться; дві години забавлятиметься дурнем, а мудрецеві доведеться чекати до вечора, щоб його слухали неуважно, з неприхованою нудьгою протягом хвилини. Цей деспотичний дух часу — не що інше як сукупність проблем і питань, що в даний момент тяжіють над суспільством, чи то у вузьких межах однієї країни, чи то в широких — цілого континенту або навіть усього цивілізованого світу. І ще: дух часу включає в себе всі зачаєні мрії і прагнення даного суспільства, глибоко захований вибуховий матеріал, а літературний твір може явитись іскрою і запалити людські душі.
Це відбувається частіше, ніж думають, але історія літератури і дослідники старанно займаються лише декотрими з них, натомість більшу частину обходять сором’язливим мовчанням. Охоче пишуть монографії про захоплений прийом читачами Руссо чи Вальтера Скотта, про успіх «Життя Христа» Ренана або «Камо грядеши», але подібна ж монографія, присвячена, скажімо, Жоржу Оне або Гелені Мнішек, зробила б її автора посміховиськом. Та не треба спускатися в підвали літератури, щоб виявити все ще не розв’язані загадки тих чи інших авторських успіхів. Не викликає подиву схиляння перед Гомером, що забезпечило йому безсмертя, та вже відносно Софокла ми «губимось у здогадах», чим скорили афінських глядачів невідомі трагіки, яким геніальний творець «Антігони» так часто змушений був поступатись у першості й нагородах. І ми зовсім не можемо пояснити деякі факти, чому, наприклад, занесено в літопис, що диякон Аратор читав «Діяння апостолів», перероблені ним у вірші, при величезній кількості слухачів, які протягом тижня заповнювали собор святого Петра у Вінколі. Ніхто цього вже нам тепер не пояснить, як ніхто не відновить настроїв та
