Алхімія слова - Ян Парандовський

Жодна з моїх книжок не мала такої довгої історії і не зазнала стільки пригод. Все почалося чверть століття тому зі скромної лекції[1].

Якось мене запросили на один з літературних четвергів у Вільно. Треба було визначити тему лекції, але на той час мене цілком захопило редагування «Паментніка варшавського», та й матеріалу не було під рукою, — але враз сяйнула думка: розповісти на цьому літературному вечорі про письменницьку працю.

Буквально сяйнула. Добре пам’ятаю той блакитний осінній день, коли ця думка заполонила мене, і я почав з піднесенням накидати на окремих аркушах план усієї лекції та її деталі. Вже наступного дня повідомив у Вільно про свою згоду на виступ і визначив тему.

Опинився я там лише в листопаді: вже наближалася зима, і в колишньому базиліанському монастирі, біля Острої Брами, під вікнами завивав вітер, той самий вітер, що його чув Міцкевич у своїй тюремній келії. І я ночував у ній серед спогадів і привидів. Навіть освітлення не мав іншого, крім свічки, — тієї «недоброї свічки», яка одразу погасла, тільки–но я почав читати вірші з «Імпровізації».

Післялекційна дискусія переконала мене в тому, якою вдалою була обрана тема. Жадібні до відомостей про працю письменника слухачі вимагали їх більше, ніж дозволяв час лекції, вони своїми запитаннями примусили мене розширити деякі теми, торкнутися нових. У різних варіаціях це повторювалося щоразу і стільки, скільки мені доводилося читати лекцію перед іншою аудиторією. Після розмов зі слухачами на зворотному боці тексту з’являлося чимало зауважень і нотаток. У мене виникла думка ширше розробити цю тему, яка багатьох неабияк цікавила. Та цей задум відтіснила розпочата раніше робота. Тож врешті могло видатись, що я, захопившись спочатку своїм «Олімпійським диском», а потім «Небом у вогні», про все забув.

Невдовзі я спіймав себе на тому, що мимоволі роблю нотатки про прочитане або ж записую власні спостереження та міркування про працю письменника. Усі ці розрізнені аркуші, старі конверти, листи, записки на клаптях паперу я почав збирати і складати до спеціальної теки. За кілька років тека дуже розпухла, — це було саме перед війною. Звісно, вона лишилась у мене в домі, коли я вийшов з нього у вересні 1939 року, і навряд чи кого здивує, що в ті хвилини я зовсім не думав ані про теки, ані про папери. І лише гіркого 1941 року потрапили мені на очі ці папери, і я не поспішаючи почав упорядковувати й опрацьовувати зібраний матеріал, вже думаючи про книжку. Я не загадував її обсяг, але припускав, що напишу якихось сто — сто двадцять сторінок. До першого зошита згодом додався другий, і я вже не розлучався з ними під час своїх поневірянь у роки окупації. І вони збереглись, а якби залишились у Варшаві, розділили б долю інших моїх книжок і рукописів.

«Алхімія слова» після війни побувала зі мною у Швеції, Норвегії, Франції, не одну годину провела в Королівській бібліотеці в Стокгольмі і в Національній бібліотеці в Парижі, — її обсяг зростав буквально на очах. Після повернення до Польщі вона пройшла своєрідну перевірку: на цілий рік стала матеріалом для лекцій, які я читав в університеті. Це був важливий етап в її житті. В нотатках будь–яке питання викладалося стисло, іноді в кількох словах, а в лекції воно розширювалось, обростало деталями й подробицями, що породжувало нові питання, і таким чином з’ясовувалося, що лишилося незрозумілим, а чому слід приділити більше уваги. До деяких проблем я повертався в дискусіях і на семінарах.

Я вже давно розлучився з рукописами, працю було передруковано на машинці, але гатунок і формат паперу, форма літер у різних розділах були різні, — все це пробуджувало спогади про країни, міста, вулиці: то виникав Вігбюхольм, пройняти й запахами сосни й лаванди, то бульвар Сен–Мішель з осінніми деревами Люксембурзького саду, а то, нарешті, тихий засніжений Люблін.

І раптом ці аркуші підхопив весняний вітер. На прохання різних журналів я готував окремі фрагменти й по черзі їх публікував, даючи кожному назву, відповідно «заокруглену». За рік я вже не впізнавав своєї книжки. Жоден з попередніх розділів не зберіг колишньої композиції: нерідко один находив на другий, деінде якась ненажерлива частина виїдала нутрощі інших, навіть віддалених частин, не обійшлося без нових чи то розділів, чи то підрозділів, які попереднім планом і не були передбачені.

Я не знав, що з усім цим робити. Мене охопила спокуса, притаманна моїй письменницькій практиці: сісти й переписати все заново. Проте я не міг собі цього дозволити — книжка через два місяці мала бути в друкарні. Стояло літо, й отой стос аркушів, що складався переважно з газетних вирізок, виїхав зі мною на канікули. Меланхолійне містечко Устка закарбувалось у пам’яті низкою днів, проведених над складанням розрізнених аркушів «Алхімії слова». Тут закінчилася довга мандрівка цієї книжки, яка за кілька місяців вийшла з друку.

На неї чекали нові пригоди. Швидко розпродана, вона стала бібліографічною рідкістю, свого роду «унікумом», якщо дозволите так поштиво назвати книжку, котра прожила не століття, а лише кілька місяців. Довкола неї кружляли найрізноманітніші анекдоти, що могли повністю задовольнити авторське марнославство. Іноді мені самому доводилося брати участь у гонитві за цим невловним і щораз дорожчим томом, саме в тих випадках, коли я мав подарувати його комусь, хто нізащо не хотів вірити, що я не скнара й не сиджу на скрині авторських примірників.

Становище письменника, який за життя стає автором бібліографічної рідкості, двозначне й неприємне. Я уникав книгарень, де мене знали, щоб не наразитися на запитання, коли ж вийде нове видання «Алхімії слова», і достоту так само страждав від думки про читачів, котрі звернуться до мене після авторського вечора. Я відмовлявся, посилаючись на брак часу, на зайнятість іншими справами, обіцяв одразу подбати про «Алхімію», тільки–но закінчу розпочаті праці. Мої відповіді найчастіше сприймались як відмовки.

Однак це була щира правда. «Одіссея», «Сонячний годинник», «Петрарка» по черзі переходили дорогу «Алхімії». А вона не йшла мені