Алхімія слова - Ян Парандовський
Літературне життя певної епохи в її швидкому й мінливому плині зовсім не схоже на те, що відтворює з граничною точністю і докладністю історія. Картина, намальована істориком, завжди буде спрощенням, фікцією. Показуючи лише деякі деталі й лишаючи без уваги безліч інших, він спотворює образ епохи, як на портреті спотворюється вираз обличчя, якщо стерти з нього сітку зморщок, поораних швидкоплинними, але бурхливими пристрастями, тривогами, турботами. Від нас ховаються тисячі дрібних фактів, які визначають оцінку сучасниками тодішньої «злоби дня», де точився бій за долі літературних творів.
Аж ніяк не в далекому майбутньому, а вже наступного дня після своєї появи книжка відмовляє авторові в послуху. Вона стає власністю інших умів і завдяки їм або возвеличує автора, або упосліджує. Один і той же твір ніби перетворюється в тисячу творів, іноді абсолютно між собою не схожих. Залежно від вразливості, освіченості, розуму читач бере з книжки те, що його захоплює, ця частка може бути дуже мала — всього–на–всього одна–єдина зрозуміла й залам’ятована фраза, або ж така велика, що переростає розміри прочитаного твору. «Еміль», якого Кант читав з таким захопленням, що забував вчасно вийти на прогулянку, хоча був пунктуальнішим, ніж годинник на міській ратуші, мав, без сумніву, ширші й глибші думки, ніж «Еміль», що вийшов з–під пера Руссо, оскільки береги цієї книжки були помережані роздумами геніального філософа. З начерків, зауважень, бесід про прочитану книжку великих мислителів та письменників ми бачимо, як вони одним своїм аналізом ніби надають цим книжкам орлині крила.
Автор ніколи не може передбачити, що вичитають з його книжки, кожен письменник одержує листи читачів, і вони приголомшують його несподіваними претензіями й докорами. Найскромніший читач не втримається, щоб не вписати власної душі в текст чужої. Так само стоїть справа й з критиками, хоч вони не люблять у цьому зізнаватися. Відвертіші за інших були критики–імпресіоністи, король яких Анатоль Франс називав свої критичні статті «пригодами власної душі в світі книжок»! Дослідникам літератури треба б відмовитись від помилкового судження, ніби вони здатні на бездоганно об’єктивний аналіз літературного твору і не вносять у нього нічого особистого. В кожну наступну епоху книжка, якщо їй щастить виплисти за межі свого часу, живе іншим життям, іноді фантастичним, і ніхто з перших читачів її не впізнав би. Найсумліннішому дослідникові не вдасться відновити те враження, яке дана книжка справляла на своїх сучасників не лише далеких, але й ближчих часів.
Безвідносно до її подальшої долі книжка насамперед є продукт свого часу: вона для цієї епохи написана, зв’язана з нею тисячами ниток, і вона, ця епоха, найчастіше визначає її подальшу долю. Невідомі слухачі, котрі перші почули незабутні слова: «Меnin, аеіde, thea…» («Гнів, о богине, ослав…»), своїм захватом забезпечили Гомерові безсмертя, а через півтора століття, думаючи про нащадків, правитель Афін Пізістрат уже дбав про збереження оригінального тексту «Іліади».
Тільки сучасність здатна відчути нарівні з головною мелодією твору й ті побічні тони, виявлення яких буде доводити до відчаю майбутніх коментаторів. Та марно прислухатись до онімілої луни. Слова, безбарвні для нащадків, в атмосфері свого часу полум’яніли, мов метеори. Особливо ясно це всі бачимо в творах, насичених актуальними проблемами свого часу, наприклад, у комедіях Арістофана. Сьогодні ми вступаємо в світ його комедій, як запізнілі гості, котрі з багатої феєрії застали ще дві–три сцени, і з їхньої чарівності можна відчути, наскільки багатобарвним й сліпучим було ціле, і більше немає нічого, крім неприбраних декорацій та жменьки ракет, уцілілих від фейєрверку. На щастя, Арістофан був не лише драматургом, але й проникливим ліриком, і якщо сьогодні він не може розсмішити нас, як смішив своїх співгромадян, то може нас глибоко схвилювати.
У книжок, повз які сучасники пройшли байдуже, життя зіпсоване, навіть найбільше визнання нащадків не поверне втрачених миттєвостей їхньої весни. В анналах літератури є довгий перелік авторів, не визнаних і забутих своїм часом, як Словацький і Норвід. Пізніші тріумфи не відшкодували збитків, завданих їхній творчості тієї пори, коли вона була свіжою і палкою від полум’я їхньої епохи. Нерозпізнана й відкинута краса — це мертве джерело. Норвід, що повстав з могили піввіку тому, оповитий коментарями, мов воскреслий Лазар саваном на давніх іконах, уже не міг звершити для розвитку польської поезії і польської думки того, що йому вдалося б зробити своїми дисонансами в епоху бронзового вірша Міцкевича і дзвінкої поезії Залеського.
Ще більший жаль викликає невизнання сучасниками Словацького. Перший справжній драматург Польщі не міг працювати для сцени, ніколи не бачив своїх п’єс поставленими в театрі, як не бачили їх і його сучасники, і майже ніхто їх не читав, жар цього самотнього творця врешті вихолов, спалахнув востаннє пригасаючим полум’ям — проникливими фрагментами, величними в їхній недоробленості, — поетичною версією «В’язнів» Мікеланджело. Невизнання Словацького спотворило картину розвитку польської драми, неважко собі уявити, який би вона мала вигляд, йдучи під знаком театру Словацького і за його діяльної участі.
Нас зворушують пророчі звертання Стендаля до читачів, які ще не народились, проте не кожен розуміє весь трагізм цього крику серця. У ньому відчайдушний стогін творів, відкинутих своєю епохою. Адже літературний твір має величезні зобов’язання перед своїм часом, і все, що перешкоджає цьому, лихе й небезпечне. Проте непорозуміння між письменником та його епохою може виникнути й з вини самого письменника — на це, виправдовуючись, люблять посилатися ті, хто прогледів і недооцінив письменника. Тут знову мимоволі згадуєш Словацького. Він вивіз з собою в еміграцію чарівні вірші про свою молодість, справді прекрасні вірші, і зразу ж через них посварився з польськими емігрантами, тими, хто борозся і страждав, хто щойно був скинутий з висоти у безодню поразки й не міг говорити й думати ні про що інше, крім своєї нещасної долі і нездійснених надій. Ці люди не прийняли ні його «Ченця», ні «Гуго», ні «Змія», ні його несвоєчасного байронізму, як і твір «Години думки», що розповідає про споглядальне і мрійливе дитинство поета. Призвичаїлись до того, що від нього не почуєш слів, потрібних як хліб щоденний, і, врешті, не помітили їх і тоді, коли його творчість була переповнена ними.
Особливо вражає в таких випадках сліпота критики. Немає суворішого суду для польської критики, ніж той, що вона сама над собою виголосила, прогледівши Словацького і Норвіда. Прикладів таких — правда, менш
