Алхімія слова - Ян Парандовський
Не тільки в інтимних записах думка про близьку людину відводить перо від слів, яких соромиться відвертість, але ще більшою мірою тінь близької людини розпоряджається творами, призначеними письменником до публікації. Любов, надихаючи поезію, завжди мала на увазі кохану людину, підказуючи почуття, ситуації, образи, звороти, і таким шляхом виникали твори, ніби розраховані на єдиного читача і настільки ним заповнені, що здавалося, кожне слово вимовлене тільки для нього, чекає його усмішки, сліз, обіймів, навіть вкрадаються суто інтимні висловлювання, зрозумілі лише двом, що милуються одне одним крізь веселку слів, змінених бажанням, прагненням, любов’ю. На твір може подіяти будь–яка форма людської прихильності (іноді матері пильнують над творчістю синів, не втручаючись безпосередньо, але навіть своїм мовчанням відводячи від небажаних думок), мають таку силу й інші почуття — жаль, навіть страх, як це сталося з Пшибишевським: боячись своєї другої дружини (хто хоч раз її бачив, розумів його і майже виправдовував), він очорнив у книзі «Мої сучасники» Дагне. Таким єдиновладним деспотом бував і деспот у прямому розумінні — імператор, король, князь, і гніт його особливо тяжкий, якщо він був освічений, деспотом міг бути й меценат, якого не можна було зачіпати ні зухвалим зауваженням, ні незграбним натяком.
Гамують відвертість письменника і просто знайомі йому люди, сюди входять друзі, особи, у кого він буває, певне оточення, де більше чи менше всі один одного знають і з ким зустрічі неминучі. Перші статті Сент–Бева про Шатобріана пахтять густим фіміамом похвал — критик свій остаточний суд, заради прекрасних очей мадам Рекам’є, відкладає на майбутнє: не варто дратувати можновладних дам, від яких ти залежний. Та коли весь цей світ неволі вмирає, Сент–Бев, не соромлячись, здирає з Шатобріана всі прикраси і жалюгідний кістяк колишнього кумира безжально виставляє на огляд новому поколінню своїх читачів.
Тісне коло рідних і знайомих не тільки діє стримуюче, не тільки гальмує, а й тисне, підказує теми, впливає на творчий процес письменника дужче, ніж тому видається і в чому йому не хотілося б собі признатися. Якби було інакше, не говорилося б стільки про різні «музи» й «егерії». Та буває і навпаки: можна писати всупереч, наперекір. Скільки разів письменники вмочали перо в жовч, назбирану від життя у певному оточенні! Це вони — нестерпні, ненависні, прокляті — замінювали авторові читачів усього світу, це їм адресувалася помста слова, що запалювало гнівом письменницькі душі. Архілох, використовуючи свої чвари з тестем, навіть створив особливий жанр ущипливої поезії. Ще тісніше, ніж просто із звичним оточенням, письменник зв’язаний з друзями, колегами, суперниками — і нерідко такий «клан», нехай то буде літературний салон, кав’ярня чи певна літературна група, виявляє до письменника деспотизм, від якого можна звільнитись лише ціною цілковитого розриву або втечі.
Досі ми говорили ніби про тісний сімейний світ і надто довго примусили чекати основну постать — справжнього читача, того, хто не потребує інакомовних визначень, а заслужив своє ймення читача цілком законно в часи спілкування з літературним твором, лишаючись при цьому для автора невидимим, далеким, невідомим. Адресат з невідомих вулиць, який тривожить своєю таємничістю, житель маленьких міст, селищ, хуторів, перехожий, що зупиняється перед книжковою вітриною, той, хто вільну хвилину присвячує книжці, читаючи на лавці в сквері, у вагоні, в ліжку. Прихований союзник або ворог.
Читач, сам того не відаючи, є співавтором книжки ще задовго до того, як вона до нього дійде. Він живе з автором у часи вагань, боротьби й рішень. Автор відчуває на собі його погляд, чекає його усміху або сліз, готовий відступити, якщо помітить у нього на обличчі гримасу нетерпіння, невдоволення, гніву, а іноді ці ж симптоми надихають автора, і тоді він починає дражнити й обурювати читача. Невидимий читач, хоч і безособовий, має посвідчення, де зазначені його віра, громадянство, національність, походження, вік, громадянський стан, майновий ценз, стать. Декотрі письменники пишуть, розраховуючи лише на жінок, інші — на молодь, інтелігенцію, селян. Вони хочуть перебувати в злагоді з їхніми почуттями, пристосуватися до їхніх понять, а якщо повинні їм суперечити, то робитимуть це, рахуючись із ними, не відходячи від їхніх упереджень, писатимуть так, щоб не спотворити своїх намірів і не вийти за межу сприйняття свого читача.
Така таємна угода може на віки забезпечити перевагу й панування в літературі певного спрямування або представників певного класу. У польській літературі таку перевагу довго зберігало за собою дворянство. Його життєві ідеали, симпатії та антипатії, його уявлення про Польщу та її історію створювали письменники, які навіть не належали до цього стану, навіть ворожі йому. Інші епохи або інші суспільства наділяли такою владою міське міщанство, військових, селян, духовенство, касту чиновників. З поширенням книгодруку в XIX столітті читацька маса надзвичайно збільшилась, відбувся розподіл на сфери, і відтоді перед письменником відкрився багатий вибір — кому він хоче адресувати свою книжку: людям із становищем чи невдахам, освіченим чи невігласам, якому суспільному класу, яким політичним пристрастям збирається служити? У цьому різноманітному краєвиді є смуги, на перший погляд вузькі, насправді ж, вельми розлогі, наприклад, такі, які заведено називати «читачі бульварної літератури».
За винятком дуже передбачливих і розважливих дебютантів у літературі, котрі зразу ж безпомилково знаходять шлях до певної, ними обраної категорії читачів, усі інші дебютанти, юні, незібрані, проте самовпевнені й зухвалі, кидаються в літературу наосліп. Їхня перша книжка — крик серед ночі, письменник–початківець не знає, хто його почує і хто відгукнеться. Він зважає на все, крім мовчання. Йому уявляється неймовірним, щоб у величезному людському мурашнику не знайшлося купки людей, готових його вислухати, зрозуміти, полюбити. І ось саме ця неможлива річ і відбувається. Севідж Лендор продав усього лиш два примірники своєї першої книжки — один купив Кольрідж, другий — Квінсі. Цього було досить, щоб Севідж Лендор не почувався самотнім. Слід, проте, додати, що цей аристократ мав кошти і міг з бундючним спокоєм приймати байдужість світу, відплачуючи йому такою
