Алхімія слова - Ян Парандовський
Є дуже чутливі письменники (кажу це не осудливо, тому що бути чутливими примушує їх не тільки читач, але й — куди більшою мірою — прагнення до популяризації свого мистецтва), які намагаються урізноманітити жанри, теми, стиль. Флобер, використовуючи двоїстість своєї природи, робив систематичний плодозмін: то занурювався в реалізм, то жив фантастикою. Заповзятлива мадам де Кайаве примусила Франса написати «Червону лілію», вважаючи, що в літературному фонді її друга має бути «світський роман», інакше могли б подумати, що він ні на що інше не здатен, крім того, щоб забавляти своєю ерудицією. Конрад у пізніший період творчості уникав морської тематики, віддаючи перевагу темам, щораз більше віддаленим від його перших романів, повною мірою використовуючи й свою уяву, і творчу силу. Зловживаючи різноманітністю жанрів і тематики, перекидаючись з роману на драму, з есе на лірику, можна геть збитися зі шляху і зазнати невдачі в кожному з цих жанрів.
Мало знайдеться письменників, чиє життя, від початку й до кінця, текло б гладенько й рівно, згідно з одними й тими ж переконаннями та ідеалами. Більшість зазнає різних змін. Наприклад, безтурботність, веселість, хтивість зраджують людину, і для неї починається період тяжких роздумів, смутку, меланхолії, вона відмовляється від насолод життя. Письменник, який впадає в такий стан, уже не може розраховувати на читачів, яких він досі розважав, небагато хто з них сприйме перелом у його творчості й лишиться йому вірний, зате він знайде інших. Відбуваються дуже глибокі зміни і в психіці, і в способі життя: прийняття іншої релігії, іншої суспільної ідеології, участь у політичному житті, якого раніше письменник уникав. Зміна може стати кінцевою фазою тривалого процесу, може статись і раптово — сама по собі або під впливом інших осіб чи певних подій, які примушують письменника робити вибір, приймати рішення, під чого б він охоче ухилився б, якби того не вимагали обставини. Змінившись, письменник уже не думає про колишніх читачів, а починає шукати нових. Якщо він знаменитий, то не тратить і давніх, проте вже не вони будуть заохочувати чи стримувати його. Так сталося з Честертоном після його переходу в католицтво.
Дуже цікава в літературному житті Франції історія справи Дрейфуса, досі цьому приділяють ще багато уваги, адже через нього ціла група видатних письменників раптом опинилася в двох ворожих таборах. Мов на долоні бачимо там вагання, тривоги й сміливі рішення, обережність поряд î відвагою, розриви з давнім середовищем і перехід у нове. Завдяки численним мемуарам ми ніби чуємо відверту мову, майже вгадуємо думки тих, хто завтра мав втратити своїх видавців, часописи, де вони друкувались, домівки, де гостювали, нарешті — колишніх читачів. Нашому погляду відкриваються терези, на шальках яких коливаються відоме минуле й невідоме майбутнє. Видно й результати вибору, які іноді і рунтовно змінюють характер творчості (так було з Жюлем Леметром).
Перший том «Vers les temps meilleurs» («До ліпших часів») Анатоля Франса в обробці Клода Авеліна, що виходить тепер, містить низку статей та промов автора на тлі епохи й дає нам найяскравіший приклад того, що можна було назвати літературною стратегією. Франс, вільнодумець і прибічник прогресу, довгі роки змушений був приховувати свої істинні погляди під різними масками й вбраннями, які згладжували гостроту й актуальність його думок. Поблажлива іронія і добродушний (з вигляду лише) скепсис не шокували навіть консервативний «Temps» («Час»), де Франс писав щотижневі фейлетони. Першою відвертою книжкою була «Під міськими в’язами», і недаремно. Фаге після її появи вигукнув: «Enfin!» Нарешті обережний скептик бурхливо кинувся в розпечену атмосферу сучасного життя.
Окремі розділи роману друкувалися протягом двох років в «Echo de Paris», проте вони не давали можливості скласти правильне уявлення про роман у цілому, а кінця довелося чекати досить довго. Та ось 24 грудня 1896 року. Франс був обраний до Академії. Через двадцять днів роман «Під міськими в’язами», вже давно готовий, але затриманий автором, з’явився в книгарнях окремою книжкою. Ще не встигли замовкнути вигуки здивування, як уперше зазвучав голос Франса з академічної трибуни: він захищав Вірменію. Так почався тридцятирічний період його громадської діяльності. Ні на день раніше, щоб не програти Академію — його мрію з шестирічного віку. З моменту обрання він міг дозволити собі цілковиту свободу висловлювань. «Це дуже велике задоволення — мати можливість відверто говорити про те, що вважаєш корисним і справедливим!» — зітхнув він з полегкістю в передмові до «Життя Жанни д’Арк». Раптова зміна вразила тисячі людей, пролунали вигуки обурення, але за межами Парижа їх не дуже було чути. Придбавши нових прибічників, Франс не втратив колишніх, а закордон лишився йому вірним навіть і після його смерті.
Якщо я згадав слово «закордон», йому слід приділити трохи уваги. Воно не Завжди мало однакове значення. У греко–римському світі, в епоху Римської імперії, ніякого закордону, власне, не існувало: ніхто не призначав своїх творів для партів чи китайців. Дві мови, грецька й латинська, грецька більшою мірою, обслуговували усіх тодішніх читачів. Для цих читачів писали й іноземці, наприклад, євреї — єдиний народ, який мав у той час власну літературу. Філон і Александра, Йосип Флавій старалися передати всім відомості про свою країну, її історію, традиції та літературу. Те ж саме на два століття раніше робив для своєї країни вавілонець Берос.
У середні віки латинська мова не знала кордонів, не було їх і в епоху гуманістів, які мислили в загальноєвропейських масштабах, а не національних. Петрарку в один і той же день увінчали поетичними лаврами і Париж, і Рим. Клеменс Яніцький одержав вінок у Болоньї. Твори гуманістів видавалися скрізь, незалежно від національної приналежності і місця проживання автора. Письменник–гуманіст писав не для читача–співвітчизника, а для читача, спорідненого з ним інтелектом, ким би ця людина не була й де б не перебувала.
