Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв - Безкоштовні електронні книги на українській мові: читай онлайн та скачуй
Сторінок:64
Додано:5-01-2024, 10:14
0 0
Голосів: 0
Аннотація до бестселера - Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв
Всі твори автора ⟹ Валентин Григорович Дмитрієв

У роки Великої Вітчизняної війни гітлерівські загарбники, здійснюючи політику розорення і пограбування тимчасово окупованих ними районів, вивезли з Радянського Союзу величезну кількість матеріальних цінностей, в тому числі творів мистецтва.
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов

Читаємо онлайн Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв
В. Дмитрієв, В. Єрашов
ТАЄМНИЦЯ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ







Розділ перший
ЯК ЇЇ УКРАЛИ

1

Липневого вечора 1941 року у кабінеті директора парків та музеїв м. Пушкіно відбулася термінова нарада.

— Товариші, — сказав представник обкому партії. — Я гадаю, не треба роз'яснювати серйозність становища. Можу тільки повідомити те, що, певно, кожний розуміє сам: Ленінграду загрожує небезпека. Обласний комітет партії та облвиконком звертаються до вас: треба зробити все можливе, щоб врятувати музейні цінності! Буде важко. Транспорт використовується для воєнних потреб, вагонів мало. Робочих рук теж не вистачає. Вам допомагатимуть лише командири та бійці військ протиповітряної оборони міста. Повторюю: треба зробити все, що в наших силах.

У Катерининському палаці-музеї почалися дні, повні тривог і напруженої незвичної праці.

Взувши, як завжди, матер'яні пантофлі, співробітники обережно знімали з підставок ламкі вази, складали у ящики золото і кришталь, накочували на вкриті сукном дерев'яні вали полотна картин, відбирали зразки меблів — найцінніші, унікальні, щоб при потребі по них відновити втрачене. Пакували книги, килими, деталі різьби по дереву.

А у парку бронзовий Пушкін задумливо сидів на лаві, немов терпляче ждав своєї долі.

Так минуло два місяці.

— Що робитимемо з Пушкіним? — спитала якось екскурсовод Ганна Ланська.

— Закопаємо. Вивезти все одно не пощастить.

— А янтарна кімната?

— Її доведеться залишити. Щоб демонтувати і запакувати всі панно, треба надто багато часу… Чуєте?

Пролунав глухий вибух.

— Лишилося кілометрів двадцять. Не встигнемо.

Увечері рили котловани. Солдати знімали з постаментів мармурові статуї, опускали їх у землю і закидали рови, як могили.

Потім з п'єдесталу підняли статую Пушкіна. Кожний кинув у яму жменю сухого піску. Замелькали лопати. До півночі ретельно замаскували свіжу пляму.

Парк шумів, з дерев падало перше жовте листя. Світало, а ще люди не лягали. Квапливо застеляли днища ящиків ватою, загортали у полотно фарфорові чаші.

— Може, все-таки врятуємо хоча б головні панно янтарної кімнати? — задумливо спитала Ганна Костянтинівна.

Відповісти їй не встигли. У дверях Картинного залу з'явився директор музею — літній, сивий чоловік. Вигляд у нього був незвичайний: захисного кольору шинель з двома ромбиками на петлицях, кашкет із зіркою… Але ніхто не здивувався. Директор дав дорогу своєму супутникові, теж у командирській шинелі.

Запала мертва тиша.

— Друзі! — тихо промовив військовий. — Ми залишаємо місто. До побачення, рідні. Чекайте нас. — Він рвучко повернувся і рушив до виходу.

Перший промінь сонця пробився крізь поріділі крони дерев, ковзнув по гладіні ставу. Стояла тиша — насторожена, тривожна. Усі, хто залишався в палаці, сиділи під стінами янтарної кімнати на музейних стільцях, де ще збереглися таблички: «Руками не торкатися», і прислухалися, чекаючи пострілів. Тиша лякала дужче, ніж гуркіт.

Та ось внизу, на парадних сходах, пролунали голоси, чужа, уривчаста мова. Тупотіння чобіт. Одинокий постріл.

— Прийшли іроди, — промовила старенька доглядачка. — Яке сьогодні число? Запам'ятати треба.

— Сімнадцяте. Сімнадцяте вересня, — відповіла Ганна Костянтинівна.

За вікнами, у парку, було тихо. Але раптом безгоміння вибухнуло. Почулися кулеметні черги, забрязкали гусениці танків, завили міни, зацокотіли автомати — у місто входили фашистські війська.



Двері до янтарної кімнати з шумом розчинилися. Високий солдат у мундирі мишачого кольору, з автоматом, притиснутим до живота, виріс на порозі. Він швидко підвів ствол, щоб дати чергу, але владна рука лягла йому на плече.

— Хальт! — скомандував офіцер з худим обличчям, спотвореним шрамом. — Хальт! Хір іст бернштайнціммер![1]

Ганна Костянтинівна здригнулася, почувши, як німець впевнено назвав янтарну кімнату.

«Зараз він щось вигукне, а потім солдат різоне чергою по янтарних панно, по бемських шибках, паркету…» — майнула думка. Про себе Ланська у цю хвилину не думала.

Але гітлерівець не кричав і не стріляв. Відсторонивши солдата, він обережно ступив до стіни і, скинувши рукавичку, простяг руку до панно. Ганна Костянтинівна мимоволі подалася вперед. Німець ввічливо посміхнувся і раптом заговорив досить чистою російською мовою:

— Пробачте, фрау. Я ненавмисне. Я розумію, що музейних експонатів не можна торкатися. Запевняю вас, що це розуміє кожна культурна людина, особливо ми, німці.

Співробітники музею мовчали, насторожено поглядаючи на офіцера. Здавалося, він не помічав цієї ворожої мовчанки. М'яко, навіть надто м'яко ступаючи по паркету, обер-лейтенант вийшов на середину залу.

— А тепер прошу вас, панове, покинути палац. Віднині він стає надбанням великої Німеччини, — урочисто виголосив гітлерівець.

Солдат за його спиною виразно клацнув затвором автомата.


2

Генерал-фельдмаршал Кюхлер вирішив відпочити після обіду: кілька безсонних ночей вивели його з рівноваги. Щільно затягнувши штори, щоб шум кенігсберзьких вулиць не заважав здрімнути, генерал ліг на диван.

— Розбудіть через, годину. Нікого не приймати. Телефон вимкніть, — уривисто кинув він черговому у приймальні.

Але поспати генералові не пощастило. За кілька хвилин черговий винувато шепнув над самісіньким вухом:

— Пробачте, пане генерал. Вас до апарата.

— Я ж наказував — не будити! — спросонку буркнув Кюхлер.

— Але, пане генерал… Це пан гауляйтер Кох!..

— Що? Кох? Чого ж ти відразу не сказав, хай тобі чорт!

З улюбленцем фюрера жартувати не доводилося — генерал це засвоїв давно.

— Генерал Кюхлер? — почув він серед легкого потріскування мембрани.

— Так, пане гауляйтер.

Відгуки про книгу Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: