Алхімія слова - Ян Парандовський
Людину протягом усього її життя терзає голод оцінки. Кожен її вчинок, хоч би й зовсім незначний, кожна жменька зв’язаних думкою слів вимагає оцінки. Те, що вона визнає за собою сама, ніколи її не задовольнить, їй потрібна оцінка з боку інших людей. Це бажання притаманне вже дитині, яка втішається іграшками. Аж страшно уявити письменника, байдужого до оцінки своєї творчості. В якій безлюдній пустелі буде похована його нестерпна самотність! Письменник — людина ніби збільшеного масштабу, йому властиво все відчувати набагато дужче. Кілька схвальних голосів цього голоду не вгамують, і він, як Гете, вирішить, що не варто писати, якщо не можна розраховувати на мільйони читачів. (Тепер ми знаємо, що Гете сміливо міг на це розраховувати. Та ось кілька несподіваних фактів: напередодні першої світової війни в книгарнях легко можна було дістати примірники першого видання «Західно–східного дивану», а друге видання вийшло більше ніж через півстоліття. «Герман і Доротея» розходилась так погано, що видавець Фівег намагався принаджувати покупців подарунками).
А якщо їх не набереться й тисячі? Мовчання зразу ж ламає малодушних, затяті не піддаються і ще наполегливіше йдуть своєю дорогою, як Стендаль: його «Про любов» було продано всього кілька примірників, а тепер майже кожен з власників того видання мало не удостоєний спеціальної монографії. Більшість письменників стараються зрозуміти зловісну тишу й видобути з неї для себе урок. Бальзак спочатку штурмував публіку трагедіями та історичними романами (сподівався напасти на ту ж золоту жилу, що й Вальтер Скотт), поки одностайне мовчання не вивело його з омани. Він втратив рядову славу безсмертного в палаці Мазарін, зате здобув справжнє безсмертя в очах мільйонів читачів.
Драматург має змогу познайомитись зі своєю публікою бодай поверхово — з облич, жестів, із зовнішнього вигляду — і, якщо в нього є бажання, може в дні спектаклю спостерігати за її безпосередніми реакціями й навіть підслухати в антрактах уривки розмов про його п’єсу. Письменник, який має справу лише з читачами, ніколи їх не бачить або бачить надзвичайно рідко. Вони відгукуються в листах, проте листи пишуть лише найсміливіші з них. Читачам властива дивна сором’язливість, і їм іноді доводиться долати її роками, щоб відважитись написати авторові. Листи, виключаючи несправедливі й лайливі, автор приймає з вдячністю. Адже це теж свого роду подія, коли з туману, який оповиває безіменну читацьку масу, зненацька виникне чиєсь ім’я, кімната або хата, куди проникло твоє слово, де його люблять і цінують, письменникові дають зазирнути в чуже життя, іноді це відбувається навіть надто різко й безцеремонно.
Письменника вражає голос, почути який він ніколи не розраховував, перед ним з’являються люди із сфер нібито дуже далеких, ці люди підказують йому нові думки, наголошують на важливості його книжки, відповідальності за кожне слово. Іноді зав’язується листувайня, відбувається знайомство, яке переходить у дружбу, навіть у пристрасну любов. Саме цим шляхом пані Ганська увійшла в життя Бальзака.
Письменникам часто дорікають за лестощі читачеві, особливо тим із них, хто досягає швидкого й гучного успіху. Досить зажити популярності, і письменник позбавляється поваги своїх товаришів по перу і критиків. У літературних колах великі тиражі звичайно приймають за досить переконливе свідоцтво неповноцінності даного автора. Немає сенсу спростовувати це судження, яке йде або від задерикуватої молоді, або від невдах, що втратили ілюзії. Та хоч як би там було, а розширення кола читачів не раз дозволяло письменникові ставитися до себе менш вибагливо.
Коріння тут глибше. При створенні літературного твору намір передати іншим людям власне бачення світу примушує рахуватися з обмеженістю комунікативних можливостей слова, вимагає відмовитись від усього, що вираженню не піддається і що охочіше ми передовірили б символам або подали у формі натяку. Якщо «важкий поет» на зразок Браунінга може дозволити собі користуватися шифром, який сигналізує про стани його душі лише небагатьом, котрі знають ключ до шифру, то популярний письменник не сміє про це й мріяти. Він намагається в усьому бути ясним і зрозумілим для рядового читача. Не дозволить собі написати не часто вживане слово, надміру кучеряве порівняння, він буде уникати незвичних героїв, що наділені глибоким і складним інтелектом, надто витонченою психікою, здатні до складних емоційних станів і потрапляють у виняткові житейські ситуації. Тобто письменник мусить прийняти на себе весь вантаж банальності, іноді несучи його воістину героїчно.
Останні слова дають привід згадати про чудові несподіванки, які приносять посмертні папери письменника; в занедбаних, незакінчених есе, мимохідь висловлених міркуваннях, коротких нотатках ми із здивуванням знаходимо у автора популярних романів і театральних п’єс, розрахованих на смаки найневибагливіших глядачів, несподівані злети, де він перебував у самотності і звідки опускався, йдучи на зустріч зі своєю публікою. І було б помилкою думати, що такі жертви складалися лише на вівтар Золотого Тільця, дуже часто вони бувають продиктовані найшляхетнішими спонуками: ідеєю просвітництва, гуманізмом. Нетерпимість до банальності, чим пишаються елітарні й замкнуті в собі літературні капища, таїть у собі більше безглуздя, ніж розумної турботи про свіжість мистецтва, і однаковою мірою свідчить про черствість серця цих естетів. Відома доза банальності не тільки неминуча, але навіть потрібна в будь–якому творі, зверненому до широких мас. Не можна писати епопею художніми засобами Рембо чи Малларме. Данте, незважаючи на всю свою поетичну дисципліну та принциповість, звертається до банальних терцин, щоб освіжити фантастичні кришталеві палаци в раю диханням звичайного земного повітря.
Але — про це ніколи не згадують — є автори, які пишуть приземлено із скромності. Ця надзвичайно рідкісна в літературному світі доброчесність все‑таки має своїх представників, часом осяяних таким чарівливим німбом, як це було з Болеславом Прусом. Прус, який був мудріший, розумніший, освіченіший від більшості своїх читачів, ніколи над ними не вивищувався, звертався до них як рівний до рівних, виявляючи доброзичливість і повагу. Так само ставився він і до своїх героїв, навіть найсмиренніших. Іноді доводиться писати нижче своїх можливостей.
Не варто переоцінювати письменників популярних, вважаючи їх вершиною мудрості: найчастіше їм нічого більше сказати, крім того, що вони вже сказали. В очах читачів Сенкевич дуже підупав, після того як кілька років тому в Польщі був виданий том його невеликих речей, куди ввійшли тексти публічних виступів, інтерв’ю, дрібні статті, тобто речі, в яких він говорив від себе, а не устами своїх героїв — Кміциців та Володийовських. Тут повною мірою виявилася нездатність художника сказати своє власне, нове,
