Алхімія слова - Ян Парандовський
Читач, скеровуючи перо письменника, не виходить із своєї безіменності, як і театральний глядач, — перший дає знати про своє існування числом проданих примірників книжки або її незайманим тиражем, другий — повним залом, оплесками або ж освистуванням п’єси. Критик же звертається до письменника безпосередньо й прямо. Письменник знає своїх критиків, якщо не завжди особисто, то хоча б із зовнішнього вигляду, принаймні йому добре відомі їхні погляди, думки, упередженості. Він заздалегідь може передбачити, хто з критиків висловиться за нього, хто проти. Від сили характеру письменника залежить, з ким він буде більше рахуватися. Адже бувають вороги, які приносять честь, і шанувальники, з чиїх кадил плине отрута.
Якщо в певний період у літературі існує великий критик, тобто людина великої культури, палкого серця, рвучкої уяви, проникливого розуму, щирого ентузіазму до народжуваних творів, він напевне висловить свою думку про книжки сучасних йому письменників, відмінну від думок безіменної читацької маси. Буває, що між письменником і критиком виникає тісна дружба і критик спонукає письменника реалізувати заснулі в ньому можливості — так доброчинно діяв на Конрада Річард Керл. А яка видатна роль Хенкеля, редактора журналу «Варшавська бібліотека»! Із своєї скромної кімнатки він розпоряджався долею багатьох книжок, серед яких — кілька шедеврів.
Проте бувають і такі письменники, котрі ні від кого не приймають порад, упевнені, що ніколи не піддадуться впливу чужої думки, — вони б з обуренням протестували про сказане тут, вважаючи це негідною інсинуацією. І дуже кепсько вчинили б. Як ніхто не знає свого голосу (дуже дивується, коли почує його з магнітофонної стрічки!), бо голос, підкорений внутрішній акустиці, дуже різниться від зовнішньої, так і письменник свій твір бачить в собі разом з усім, що він відчував і мислив, його створюючи, і що не ввійшло в нього. Кожна фраза має довгу й багату історію і могла б бути проаналізована й пояснена, але, прийнявши остаточну й нещадно коротку форму на папері, вона втрачає будь–які можливості відтворити в чужій свідомості все своє попереднє й іноді дуже яскраве життя. Автор чує у ній симфонію, а для решти фраза ця звучить самотнім акордом. Не можна забувати, що інші люди створене нами чують і розуміють по–своєму, і не слід це пояснювати тупістю читача.
У літературних архівах лежить безліч документів — свідоцтв дивовижної скромності, нерідко цілковитої покірливості великих письменників, які переробляли свої твори під впливом читачів, коли вони відчували в їхніх зауваженнях щирість і розуміння. З одного слова — чи то безіменного читача чи відомого критика — одразу ж можна дізнатися, про що він турбується: чи про внесення до твору елементів, чужих задумам авторів, чи про краще й повніше втілення цих таки задумів. Лише дружній і чесний підхід читача до книжки дорогий і цінний письменникові. А втім, іноді можна дечого навчитись навіть і у ворогів.
Читач любить уявляти, що автор подібний до своїх героїв, розшукує його серед них, помиляється, іноді навіть знаходить. Це дуже важко здійснити стосовно письменників, які заполонили книжку безліччю персонажів, і позитивних, і негативних. Хто розшукає Бальзака у величезній юрбі його героїв? Або, Шекспіра — серед створених ним коралів, закоханих, блазнів, гультяїв, розбійників? Тут потрібні зіркі очі Жанни д’Арк, яка розпізнала дофіна в юрбі придворних. Натомість більшість ніяк не хоче відмовитись від думки про Гамлета, як про самого, Шекспіра. Однак, у деяких випадках автора виявити досить легко: в образі пана Бержере відразу ж усі впізнали Анатоля Франса, навіть ім’я Бержере стало синонімом автора, як Рене — синонімом, Шатобріана.
Якщо важко відшукати автора в персонажі, тоді вважають, що домінуючий у його творчості тон є вираженням характеру письменника: Рабле ні в кого не лишив сумнівів, що був ненажерою, п’яницею, розпусником. В той час, коли Рабле — один з найрозумніших і найосвіченіших людей XVI століття — прикривав свої зухвалі думки барвистим вбранням, взятим з лубочної літератури, де панував «безсоромний і опасистий» Маршо. В цей же час Монтень працював над своїм парадним портретом, нібито нічого не приховуючи й даючи зро. зуміти, що пороки його — не більше як невинні слабкості, а слабкості настільки милі, що рівноцінні позитивним якостям. Значно далі, ступивши досить сягнисто, пішов Руссо, який спочатку, завдяки «Новій Елоїзі» та «Емілю», відрекомендувався світу як втілення ніжності й доброти, а потім вирішив те, що там було лише натяком, розгорнути в щиру оповідь про своє життя і про себе; в «Сповіді» він описав себе таким, яким хотів постати перед очима всіх майбутніх поколінь. Він не зважив на істориків, що порпаються в усіх секретерах, шафах, архівах, книгах записів громадянського стану, і йому, що боровся у нападах манії переслідування з наклепами й намовами уявлюваних ворогів, навіть уві сні не могло привидітися, що через сто–двісті років невідомі йому люди зможуть так зіпсувати його портрет. Шатобріан усе життя старався справити враження, що він особистість більш значна, ніж був насправді, — слабкість усіх людей невисокого зросту, — і таким його уявляли читачі, милуючись ним крізь призму його героїв та анекдотів про пишноту, в якій він жив, бувши послом (тоді й гастрономію він обдарував «шатобріаном»), навіть завдяки зачісці au coup de vent, яка прикрашала його голову до останніх днів життя і яка, проживши піввіку в забутті, нині з’являється на голівках дам, котрі не чули навіть імені, Шатобріана. Повертається до життя і його останній твір «Загробні нотатки», найвеличніше творіння, яке забезпечило йому безсмертя, що будувалося роками, як фараонам — піраміда.
Романтизм особливо старався тамувати у читачів потребу серця, яка примушувала уявляти собі улюблених авторів згідно з їхнім стилем. Байрон навчив усіх, як драпіруватися іронією, меланхолією, пристрасністю, як урвати трохи проміння з вінця сатани, як говорити про себе самого, перетворившись на корсара, рицаря, таємничого принца, Каїна й Дон–Жуана, і бути воістину поетичним, чарівливим явищем не тільки для сентиментальних дівиць, але й для старого Гете. Наприкінці XIX століття поет, який шанує себе, повинен був хворіти на сухоти або принаймні бути схожим на сухотного, якщо ж зловредна природа наділила його міцним здоров’ям, він старався штучними засобами добитися блідості обличчя й скидатись на покійника, який приїхав у відпустку з могили: дюжинами ковтав лимони, пив оцет, позбавляв себе
