Алхімія слова - Ян Парандовський

У письменників дуже плідних навіть такого не трапляється: зі своїми старими книжками вони підтримують зв’язок тільки з допомогою видавничих угод. І забувають про них, ніби ніколи їх і не писали. Гете трапилося якось наткнутися на кілька розрізнених сторінок, він прочитав їх з великим інтересом, а коли почав з’ясовувати, з чийого твору написане, виявилося, що автор — він сам. Можна навіть відчувати до своїх книжок неприязнь, відразу, не тримати їх у себе — бувало й таке. Добре знають свої творіння тільки поети — з тих, хто мало пише й подовгу виношує в собі кожний вірш. І майже всі поезії пам’ятає. Фелікс Пшисецький беріг у пам’яті свою «Пісню в пітьмі» й лише під примусом друзів переписав цю жменьку віршів спершу в зошит, а потім видав невеличкою книжечкою — це була єдина збірка його віршів. Усі вірші з неї він знав напам’ять.

Мені доводилося спостерігати, як по–різному ставляться письменники до власних книжок. У одних вони стоять в гарних оправах, кожне видання у хронологічному порядку, іноді складають найбільшу частину особистої бібліотеки, а в інших — розтикані по різних кутках, їх буває важко знайти, авторам доводиться свої книжки брати в бібліотеці. Цих письменників цілком задовольняє, що творіння їхні розійшлися по світу, і вони їх більше не хвилюють. Можливо, закінчені речі тому й мають для нас настільки мале значення, що ми цілком зайняті іншими, котрі мріємо написати. Ці книги можуть народитись, а можуть так і лишитися ненаписаними.

Прихований спільник

Літературний твір не існує поза суспільством. Можна, звичайно, собі уявити, що його створює самотня особа, яка не належить до інших мислячих істот, проте це буде випадок настільки винятковий, що ним займуться або фантасти, або патологи. Ні в’язень, ні пустельник, якщо вони увічнюють у письмовій формі свої переживання і роздуми, не можуть бути поза суспільством: перший сподівається до нього повернутись, другий — навіть зрікаючись його назавжди — не полишає надії, що написане ним буде знайдене і прочитане. Іов з дна безодні закликав: «Хто зможе зробити так, щоб були записані слова мої! Хто зможе зробити так, щоб вони залізним різцем були викарбувані в книжках!..» Робінзон, ведучи щоденник на безлюдному острові, не відірваний від світу, бо живе майбутнім, що поверне його людському суспільству, зрештою, як у цій надії, так і в способі розпоряджатися власного самотністю, він є вигадкою. Адже справжній Робінзон, тобто Селькірк, так страждав від самотності, що не тільки не помишляв про писання, а й говорити розучився. Лише психіатрам відомі стани гострої графоманії, де важливий сам процес писання, незалежно від думки про того чи іншого читача.

Є речі, про які говорять, що вони не призначалися для публікації: особисті, інтимні визнання, нотатки, листи. Але таємниці для того й існують, щоб їх розкривати. Не слід думати, що тільки з появою хижацького книгодруку почали видавати посмертні папери, які лишалися після письменників. Уже в І столітті до н. е. вийшла на яв кореспонденція Ціцерона. Лист — зрадник: хто звіряє йому свої думки, не повинен розраховувати на збереження їх у таємниці. Навіть чорнові нотатки не застраховані від цього, вони можуть привернути увагу дослідника, і він виявить у них таємниці роботи письменника, які його компрометують, наприклад, запозичення чужих думок, проте може статись і навпаки — реабілітація в уявних провинах. Так, Юзеф Біркенмайєр, перетрусивши записи Сенкевича, довів, що автор «Вогнем і мечем» знав, читав і продумав твори, в незнанні яких його несправедливо звинувачували.

А що казати про признання, сердечні звіряння і думки, про чесноти й пороки, зведення рахунків з власного совістю, пошуки шляху до досконалості або в’їдливі зауваження про друзів і знайомих — таємний реванш за бездоганну люб’язність і доброзичливість у суспільстві! Недоторканність і збереження цих записів у таємниці залежать від особи письменника: якщо він перевищує середній рівень, до цих паперів неодмінно простягнеться цікава або жадібна рука. Правда, в Польщі такі документи можуть розраховувати на безпеку: мине століття, перш ніж хтось зазирне в них, найчастіше вони гинуть на смітнику або доживають воєнної пожежі, що кладе кінець їхній сирітській долі. Тільки останнім часом внаслідок жахливих спустошень у рукописному фонді почали в широкому масштабі в Польщі публікувати матеріали, які ще вціліли після війни. Справа ця заслуговує всілякого схвалення.

Ідеальної щирості не існує. Не раз перо зупиняється на середині сторінки, не раз очі, які дивляться на слова, не заплямовані брехнею, лякаються чужої тіні, незнаної постаті, котра колись схилиться над цими сторінками, — досить миті такої рефлексії, і чистота внутрішнього голосу виявиться затьмареною. Ми настільки тісно пов’язані з людьми, настільки ретельно вони за нами спостерігають, підслуховують, навіть коли ми перебуваємо в цілковитій самотності, що одразу про них згадуєш, як тільки берешся за перо. Ренан, бувши семінаристом, відрізаним від світу в своїй келії в Сен–Сюльпіс, ще далеким від занять літературою, нахиляючись над сторінкою свого інтимного щоденника, почував себе так, ніби нащадки вже заглядають з‑за його плеча в ці сторінки.

Врешті письменники, які вели щоденник, змирилися з долею, заздалегідь знаючи, що всі їхні секрети будуть розголошені. Відмовившись від ілюзій, нібито вони бесідують сам на сам з власного душею, вони перейшли до публічної сповіді. У літературної сповіді солідні традиції — її відкривають «Роздуми» Марка Аврелія і «Сповідь» святого Августина. «Сповідь» Жан–Жака Руссо, передражнюючи повну покори й спокути «Сповідь» Августина, стала зразком облудного ексгібіціонізму. Руссо за життя «Сповідь» не видав, а його продовжувачам у цьому жанрі не захотілося чекати посмертних публікацій, тому вже Гонкур ще за життя опублікував кілька томів щоденника, який вів разом з братом. У наш час його послідовниками стали Ян Лехонь, Жюльєн Грін, Франсуа Моріак, Андре Жід, Шарль Дюбо. Скінчилося тим, що інтимний щоденник став повноправним літературним жанром, особливо у Франції, де його навіть відзначено премією для найкращих творів у цій галузі. Все, що відбивається в листі, конче прагне відірватись від автора і як витвір мистецтва вступити в світ похвальби й огуди, блиску й забуття.

Щоденник, що його том за томом публікував Жюльєн Грін, являє собою майже щоденні вибіркові записи письменника. Автор, роблячи вибір, не віддає переваги важливому перед незначним, для нього головне — «чиста правда», останнє слово про неї він лишає для посмертного видання.