Алхімія слова - Ян Парандовський
Для читачів «Пана Тадеуша» це всього лиш одна з багатьох деталей в описі кімнати Зосі, і образ білої сукенки ледве затримає погляд, який ковзає по сторінках. Зате для поета це мить життя, як медальйон, що його носять на серці, саме таку сукенку побачив Міцкевич у кімнаті Марилі, приїхавши вперше в Тухановичі, і, як жартували його друзі філомати, спершу закохався у сукню, а вже потім у дівчину.
Серед численних моментів, з яких складається процес створення літературного твору, два особливо важливі: початок і кінець. У першому є щось від подуву весняного вітру, він весь — у трепеті крил і в трояндах світанку, легких, чарівних, живодайних, — човен, де надія править вітрилом. Другий завжди приходить раптово, хоч би до цього його й чекали, й завбачали, завжди вражає, тривожить, засмучує. Важко призвичаїтись до думки, що це й справді кінець, не хочеться в це вірити. Назавтра або в наступні дні сумнів зростає, письменник знову повертається до останньої сторінки, змінює, додає нову, далі розвиває перервану тему, поки не зупиниться, не пересвідчиться в своїй помилці й не залишить первісного закінчення. В рукописі часто можна зустріти сліди вагань і стурбованості автора, після того як він уже поставив останню крапку. Особливо де характерно для творів великих за масштабом — для драм, поем, романів. Кінець може бути зустрінутий з полегшенням від усвідомлення виконаної роботи, але водночас і з меланхолією.
Ось два голоси. Діккенс: «З яким смутком відкладаєш перо після дворічної роботи уяви! У автора таке відчуття, немовби частина його істоти відходить у світ тіней». Конрад: «Скрипне перо, яке пише слово «Кінець», і ось усе суспільство людей, яке обдаровувало мене своїми признаннями, жестикулювало переді мною, жило в мені стільки років, перетворюється в юрмисько привидів — вони відступають, втрачають чіткість контурів, оповиваються імлою… Сьогодні вранці я прокинувся з відчуттям, ніби поховав частину самого себе у сторінках, що лежали на столі». Два голоси, і які вони схожі між собою, а подібних можна почути сотні. Надто довго жив письменник у своїй вигадці, щоб міг розлучитися з нею з легким серцем. А іноді взагалі неможливо відірватися від своїх героїв або від епохи, в таких випадках виникають цикли на зразок «Трилогії» Сенкевича або «Саги про Форсайтів» Голсуорсі, а іноді лише короткий фрагмент, як перший розділ роману, що був задуманий Сенкевичем як продовження «Камо грядеши».
Проте найчастіше буває, що закінчений твір відривається від свого творця назавжди і з часом стає все віддаленішим. Він пише нові, а вони витісняють старі із серця і з пам’яті (адже нове завжди ближче), а через кілька років письменник при вигляді тієї чи іншої із своїх книжок іноді відчуває болісне здивування, що віддав цій книжці такий цінний шмат життя, так довго її виношував, такою близькою і дорогою вона йому колись була. Автори люблять кожен свій твір по–різному. Міцкевич у пізніші роки не любив «Конрада Валленрода» і, що ще гірше, так розчарувався в «Панові Тадеуші», що збирався його знищити. На щастя, це бажання виявилося не досить сильним. Вергілій у заповіті розпорядився знищити «Енеїду», якщо за життя він її не закінчить. Помер він раптово, але імператор Август не виконав останньої волі поета, давши йому натомість за кілька недописаних гекзаметрів дві тисячі років слави. Знамениту поему «Recessional» Кіплінг кинув у кошик для сміття, звідки її витягла якась Сара Нортон і так довго морочила голову поетові, що він врешті дозволив їй цю поему надрукувати. Тепер уже не полічити, скільки прекрасних творів літератури загинуло через неприязнь до них самих авторів. Джерело цієї неприязні — розрив між твором, яким він уявлявся в мріях, якого ми чекали, і тим, що вийшло з–під нашої руки, завше такої недосконалої. Бо ніколи не існувало генія, якому пощастило б в усій повноті створити досконалу річ, що він її виношував, бачив у мріях, відчував. З роками письменник може дивитися з відразою на ті чи інші свої твори, а то й на всю свою творчість у цілому. Думається мені, що саме так дивився. Франц Кафка на купу паперів, що зібралася за багато років у нього в письмовому столі, і які він у заповіті велів знищити. Його друг Макс Брод не виконав цього прохання і врятував Кафку від забуття.
Є письменники, для кого видана книжка ніби перестає існувати — ледве кинуть на неї неуважний і байдужий погляд, потримають у руках і поставлять на полицю. А лише два тижні тому вони хвилювалися над останніми коректурами, турбували телефонними дзвінками друкарню, просячи виправити помилки і внести правку, не спали ночами через прикметник, яким закінчувалась остання фраза книжки, сварилися з видавцем через зміст, якість паперу, обкладинки — і ось досить було об’єкту їхніх тривог і клопотів опинитись нарешті в руках, ще із запахом свіжої друкарської фарби, як вони не виявляють до нього ніякісінького інтересу. Серед безлічі дивацтв, які курйозами входять до історії літератури, це — одне з найдивовижніших. Його можна порівняти тільки із звичками тих драматургів, котрі місяцями з неспокоєм, хвилюванням відвідують кожну репетицію своєї п’єси, а в день прем’єри їдуть і ховаються в якомусь глухому хутку, куди навіть не дійде газета зі статтею про п’єсу.
Ясно, що в цьому проявляється раптовий страх перед чужою думкою, чужим поглядом, який повинен дати оцінку їхньому творінню. Відомо також, що письменники люди нервові й примхливі. Але й ті з них, хто у ставленні до своїх книжок не доходять до ненависті або презирства, все одно дивляться на них без особливої ніжності. Рідко беруть їх у руки й майже ніколи не перечитують. Тобто не перечитують безкорисливо, лише заради втіхи. Одначе змушені це робити, коли очікується перевидання і є потреба внести якісь зміни, нарешті, коли доводиться робити коректуру цих перевидань.
