Алхімія слова - Ян Парандовський
Немає нічого дивного в тому, що люди, обдаровані творчою уявою, говорять про своїх персонажів не без частки фантазії. Образною мовою вони висловлюють просту істину, що герої поем, драм, романів з моменту, як вони починають діяти, вступають у коло логічних подій, що послідовно розвиваються, і автор не може цієї послідовності порушити, якщо не хоче зіпсувати свого твору. Визначивши їхні характери, суспільне середовище, сімейні стосунки, всі обставини, які зумовлюють їхню поведінку, автор у подальшому тримається так, ніби він дав своїм героям цілковиту волю у виборі мети і засобів. Насправді ж, він усього лише вірний собі й людській правді.
Примхливі автори, які жонглюють чудесами і сюрпризами, неначе міфологічні боги, творці непостійних героїв, що обертаються, немов флюгер на костельній вежі, можуть вивести з терпіння найдоброзичливішого читача. А чи можна повірити в персонажів або полюбити їх, якщо при кожному перевиданні книжки автор їх переробляє? Якщо вони можуть весь час змінюватись, то могли б і зовсім не існувати.
Коли твір дуже розростається, це може здивувати й самого автора. Міцкевич ніяк не міг отямитись від здивування, чому скромний бернардинець з епізодичної постаті перетворився в головного героя його епопеї. Натомість Сенкевич, створюючи останню частину трилогії, не міг не дорікати собі за те, що спочатку зробив Володийовського комічною постаттю. З появою великих психологів — Толстого, Стендаля, Достоєвського, Ібсена — автори вже заздалегідь знають, що їхні герої, перш ніж дістатися до останньої сторінки, одержать численні можливості стати зовсім не тими, ким вони були на перших сторінках. Тут немало допомогли й дослідження з історії та теорії літератури, де так добре представлено й проаналізовано мистецтво великих майстрів, які впевнено пускали своїх героїв на шлях розвитку і змін. Нарешті, не вимерла ще порода літературних образів, замкнутих у єдиній формулі. їх усе ще можна зустріти і в книжках, і на сцені, а спритна молодичка з притаманною їй винахідливістю у справі ошукування чоловіків і коханців зовсім не змінилася з часів мілетських повістей. Автори, котрі відкривають доступ на свої сторінки таким лялечкам, — якщо тільки вони не роблять цього заради пародії, — належать до настільки низької категорії, що не варто про них тут і згадувати.
Поки література не знала інших героїв, крім героїв у прямому розумінні, автор не міг розраховувати на щиру повагу з боку створених ним персонажів. Якби ожили його боги, титани, володарі, горді лицарі й глянули б з висоти на його скромну творчу лабораторію, вони вирішили б, що поет, створюючи їх, всього лише виконав свій обов’язок і має бути їм вдячний за барвисті сни, якими вони заповнили його ночі, і за прекрасні дзвінкі слова, які він невпинно шукав, щоб про них повідати. Але й прості, звичайні люди, прийшовши їм на зміну й успадкувавши від них назву героїв, ніколи б не зрозуміли турбот, клопоту, прикрощів і неспокою, що їх вони завдали письменникові своїми образами і своїм життям. Вони нізащо б не повірили, що в опис скромного житла чи обіду, який складався з миски юшки та окрайця хліба, вкладено стільки праці. І дуже здивувалися б, дізнавшись, що прекрасний, тонкий розум займається ними багато днів, що їхня доля, деталі побуту, бесіди позбавляють його сну.
Можливо, а мабуть, і напевне, вони сприйняли б це за перебільшення або просто як вигадку. І не один, а багато письменників були б з ними тут солідарні. Тому що зусилля, вкладені художниками слова в реалістичний роман, не у всіх зустрічають визнання. У Польщі над цим підсміювався Лесьм’ян, у Франції — Поль Валері. Обидва вважали безглуздям в опис банальних обрядів та повсякденних подій вкладати стільки артистизму, скільки вкладав Флобер, який «споруджував стилістичні пам’ятники сірому побуту провінційного міщанства». Так висловився Валері, признаючись, що не здатен написати фразу: «Зайшов до кав’ярні й звелів подати склянку пива». Валері ніщо не цікавило за межами інтелектульного свята життя.
Правда, є багато творів, що ніби страждають на гіпертрофію мистецтва, художності, в них видно неспівмірність між засобами і середовищем, яке ці засоби відтворюють з таким блиском. Особливо це прикро, коли діалоги персонажів, які розмовляють простою мовою і висловлюють буденні думки, перебиваються пишномовними описами природи, міських авеню, величезних будинків, розкішних квартир, створюється враження, ніби ці простачки, що бесідують між собою, заблукали серед прекрасних декорацій, виготовлених для якогось торжества, набагато поважнішого, ніж їхнє скромне існування. Можливо, й декотрі романи XIX‑XX століть майбутнім поколінням здаватимуться такими ж штучними, як нам буколіки придворних поетів. І одначе, ніхто не переконає нас у тому, ніби письменники протягом багатьох віків могли вибирати лише привілейовані теми й героїв. Вибір визначало походження, рівень культури, багатство, освіта, винятковість. І ось настав новий розквіт з того моменту, коли література визнала, що звичайне життя гідне втілення в досконалій художній формі.
У зіткненні зі словом речі й події вивільняються від банальності, їх осяває блиск незвичайного. Слово не тільки втілює наші сни і мрії, але воно перетворює повсякденність, яка нас оточує, вивільняючи її з хаосу явищ, роблячи сліпучою і фантастичною.
І по дошці, що сперта була на вікно, До кімнати нечутно, мов промінь, влетіла, На устах її місячна пісня бриніла. Вона сукню взяла…Ця дрібничка, відбита в слові поета, йде у безсмертя, де вона зустрінеться з Ахіллом, який надягає панцир. Кожен вірш, кожна фраза —
