Алхімія слова - Ян Парандовський
Можна тішитись, захлинатися часом, несучись учвал по століттях, як Словацький у «Король Духу», і можна одержати нечувану насолоду від одного–єдиного обороту землі. Створити такий епос було мрією багатьох поетів, але втілив її лише Джойс в «Уліссі». Задовго до Джойса автори романів засмучувались, що їм доводиться відкидати стільки матеріалу, беручи той відрізок життя, якого вимагає літературний твір. Старий Антоні Троллоп сказав від імені всіх: «Нічого розповідати про те, що сталося між Елеонорою Хардінг і Мері Болд. На щастя, ні історик, ні романіст не зобов’язані слухати все, що говорять його герої і героїні; якби було інакше, не вистачило б не тільки трьох, але й двадцяти томів». Пруст не злякався двадцяти томів і дозволив собі відтворювати не лише повну розмову дюжини персонажів, котрі зібрались у вітальні, але навіть швидкоплинним ситуаціям, миттєвостям, жестам посвячував вичерпні монографії. Складається враження, ніби це стало можливим у часи, коли мікроскоп ввійшов у повсякденний вжиток і коли уповільнений кінофільм розчленив політ стріли, матеріалізувавши думку Зенона з Елеї.
Роман Пруста, над яким час пильнує вже в назві й пронизує всі його тканини, є реалізацією думки, що витвір мистецтва — єдиний засіб повернути минулі дні. Оповитий літературною атмосферою Пруст багато разів сідав за письмовий стіл з бажанням «щось написати», бо «варто написати», поки нарешті не схилявся над аркушем паперу з певністю, що «є про що написати». Ця впевненість з’явилась у ньому як осяяння: він розумів, що носить у собі матеріал для літературного твору, нагромаджений власним життям. Серед дешевих розваг, пустопорожніх годин, байдикування, серед дрібних почуттів і марних розмов, сили–силенної безповоротних миттєвостей пласт за пластом відкладалися враження, спостереження — усе це раптом піднялося в його свідомості хвилею болю і смутку, болісним прагненням повернути час назад і примусити його плинути від гирла до джерел.
Сучасні фізики, не поважаючи Арістотеля і Канта, які виробили для часу незалежне становище, відсунули цю категорію на двозначну позицію, де нелегко зберегти одвічну послідовність минулого, нинішнього і майбутнього. Чим і скористався Олдос Хакслі в романі «Сліпий в Газі», скомпонувавши життя своїх героїв подібно до дитини, котра складає кубики, не дбаючи про зорову цілісність того, що вони мусять зображувати. Такий метод використали й романтики: у них герой то дозріває, то вступає у весну життя, то сивіє і опиняється на порозі смерті, то знову відроджується з усмішкою на пухких червоних губах. Це інший світ, ніж той, де незмінно середа іде після вівторка, а обід — після сніданку. І можливо, в майбутньому виявиться, що поняття часу як четвертого виміру фізики XX століття створили під впливом поетів.
Письменник одночасно живе в двох часових вимірах — у створеному ним самим, і в тому, якому підкоряється, дивлячись на стрілки годинника, спостерігаючи світанок і сутінки, зміну пір року. За винятком коротких, сповнених ліризму миттєвостей, життя і творчість ніколи не бувають синхронні. У цьому є і певна чарівність, і певні переваги, і певні незручності. Відчуття, викликане контрастом, найкраще допоможе відтворити в сонячному сяйві півдня образ рідних туманів і зим, людей у шубах, моряків із вкритими памороззю вусами (мається на увазі перебування Гоголя та Діккенса в Італії). Руссо запевняв, що лише в завиваннях зимового вітру приходить до нього пісня весни. Жагучий вірш Єжи Ліберта «Липень» позначено датою 25 січня 1922 року. Так само Уланд свої «Ьепгііесіег» («Весняні пісні») писав узимку. Інші ж письменники — а подеколи навіть ці ж самі, але за інших обставин — повинні мати перед очима ту пору року, яка настала в їхньому творі, іноді вони переривають роботу, чекаючи, поки прийде потрібна пора. Самі лише спогади раптом виявляються надто пісною і малопоживною їжею для уяви. Хоч як це дивно, проте описи найнебезпечніших пригод і мандрів виходили з–під пера людей, які вели сидяче життя, і траплялося, що такий письменник, опинившись врешті на кораблі, що плив за маршрутами його вигаданих мандрів, брався писати про людей свого містечка або кварталу.
А ось приклад, як особисте життя письменника може вдертися в твір аж ніяк не особистого характеру. Мішле записує у себе в щоденнику: «Дружина померла, серце моє покраяне. Та саме відчай дав мені величезну силу, майже шалену: з похмурою насолодою я заглибився в агонію Франції XV століття, описав болісні кошмари, які були і в мені, і в моїй темі». Так особиста драма історика переплітається з картинами безумства Карла VI, танців смерті, морального розкладу тієї епохи. В даному випадку настрій автора принаймні збігся з характером теми, а скільки разів бувало навпаки і письменник–гуморист писав найвеселіші сторінки в сумний чи страдницький момент свого життя! Людина, далека від таких речей, зіткнувшись із ними, могла б у відчаї заломити руки, як зробила б, побачивши моряка, що безтурботно грає на сопілці в той час, коли буря стрясає його корабель.
Навіть найзапекліші пустельники не здатні відмежуватися від зовнішнього світу так, щоб сучасність не знайшла хоча б якоїсь лазівки до них. Найобережніше перо завжди мимохіть, ненароком торкнеться вчорашньої або сьогоднішньої події, і вона прослизне в текст порівнянням, метафорою, вигуком. Класична філологія вміє виловлювати такі несподівані натяки на тодішню сучасність, і вони винагороджують її, відкриваючи дати творів із сумнівною хронологією. Біографи тисячі разів демонстрували свою проникливість, відшукуючи в авторів ледь помітні натяки на державний устрій, сімейні незгоди, фізичні недуги.
Все на нас діє, все нас змінює. Кожну мить мозок беруть в облогу непередбачені враження, вони впливають на колорит фраз, відтінок думки, рису характеру створюваного письменником персонажа, змінюють, іноді ледь–ледь, іноді різко, сюжет літературного твору, вносять у нього елементи чужі, не завжди бажані. Хто може запевнити, що навіть одну–дві фрази він напише так, як збирався, поки перо ще не торкнулося сторінки? Навіть пошуки потрібних слів часто вихоплюються з–під влади нашої волі.
«Книжки не створюються, як хотілося б, — записують у своєму «Щоденнику» брати Гонкури. — Вже від самого початку, ледве замисливши річ, ми опиняємось під владою випадку, і далі якась невідома сила, якийсь примус визначає розвиток теми і водить
