В тіні обману - Тетяна Котило

Після того як гості розійшлися Єва пішла у ванну кімнату. Аби побути на самоті вона часто зачинялася за її дверима. Оминала дзеркала, щоб тільки не бачити там свого відображення. Викривленого. Розмитого минулим. Єва скинула одяг та занурилася у доволі гарячу воду. Лежала так понад годинну, доки у двері не постукав Ярема. Чоловік почав втрачати спокій. Бачив, що не все гаразд, тому обережно, не нав’язливо пильнував за станом коханої.

– Люба, все гаразд? – запитав якомога м'якше, але при цьому панікував.

– Так. Я вже збиралася виходити.

– Можна увійти?

Єва накинула на себе рушник та відімкнула двері.

– Вода вже, мабуть, холодна?! – занурив руку, щоб впевнитись у цьому. – Ось халат, дозволь допомогти тобі? – Ярема збирався накинути його на плечі жінки, але Єва відсторонилася. Вона продовжувала уникати його поглядів і всяко ховала оголене тіло. – Не соромся, це ж я. 

– Я знаю, і тому не хочу, щоб ти мене бачив.

– Послухай, – охопив обличчя м’якими, мов пелюшка долонями. – В тому, що трапилося немає твоєї провини. Я приймаю тебе, будь-яку, з усіма травмами та ранами. Разом ми впораємося, лише не замикайся у собі. – Ярема приклав губи до скроні коханої та заплющив очі. Гарячий подих, що обдував шкіру повернув Єву в реальність.

– Я хочу повернути собі себе, але не знаю, як.

– Маленькими, неквапливими кроками. Вдвох. Не інакше.

Єва заплакала, хоча обіцяла, що більше не буде. Кумедна. В обіймах свого чоловіка розтала, розслабилася, розправила плечі, не тому, що вимагав цього, критикував, тиснув, а, тому що – допоміг зазирнути в себе та заспокоїтися. Вдвох. Рука за руку. 

***

     Попри вечірній час, в маєтку Яблонських не світилося. Кімнатами гуляв протяг, а інколи чоловіча тінь, яку у темному вікні помічали сусіди. Це Іван блукав будинком в пошуках усамітнення. Шукав спокою для своєї черствої душі, прихистку для раненого серця. Намарно. Біси один за одним роздирали важливі для поживи органи. Заповзали в голову й нашіптували згинути з лиця землі. Іван намагався втекти від себе, так ніби це було можливо? Він зачинився у спальні й сів на ліжко. Попри все, що трапилося, любив це місце найдужче. Воно нагадувало йому про щастя, котре колись вирувало тут, яке будував спільно з Євою. Здатний був пережити банкрутство, зраду друга, але не втрату дружини. Була його ліками проти самого себе, променем серед темряви, яку намагався приборкати. Що натомість? Упустив своє щастя. Власноруч штовхнув в обійми Яреми, не давши важливого. Впевненості у світлому майбутньому. Був жорстоким, категоричним, владним над тілом і емоціями жінки. Знищував те що проростало всередині неї, вважаючи, що має на це право.

Сьогодні, коли залишився цілковито один,  визнав, що скоїв чимало помилок.

Іван задихав частіше, від болю він зімкнув губи та впав на підлогу. Нікого не було поруч, хто б захотів допомогти йому, хто б взяв за руку і попрохав потерпіти, запевняючи, що все буде гаразд. Хвилина. Друга. І в кімнаті запанувала мертва тиша. Іван лежав з розплющеними очима та не рухався. Хвороба серця здолала його. А, можливо, то були муки совісті?! Він знав про свій діагноз, втім, лікуватися відмовлявся, як і розповідати Єві про недугу. Хотів залишатися в її очах сильним і могутнім натомість, виказав слабкість та страх. За гнівом ховалася травма покинутої дитини. Біль, який впродовж життя неминуче впливав на його існування.

На цьому кінець! Дякую, що читали. Книга написана у моєму стилі, драматична та сприяє суперечливим роздумам, тому, буду рада вашим думкам вилитих у коментарях.

Кінець