В тіні обману - Тетяна Котило

      Ярема, поглянувши на наручний годинник поклав на гриль нещодавно спійману рибу. До візиту гостей залишалося менше ніж година. Він потайки стежив за Євою, котра загорнувшись в светр грілась коло багаття їхнього новопридбаного будинку. Аби повернути її до нормального життя, Ярема звернувся по допомогу до психолога. За рекомендацією фахівця в спальні він облаштував книжковий куток, де Єва занурювалася у читання. Взяв з притулку кота, який любив вмощуватися поряд Єви, коли вона читала. Домашній улюбленець став відрадою для зраненої душі. Променем світла серед темряви, що ледь не поглинула її. Але найбільшим подарунком для Єви була майбутня зустріч з Каталіною. Не могла дочекатися, коли на власні очі побачить дівчину, аби переконатися, що з нею все гаразд. 

– Давай-но я тобі допоможу. А то ти все сам та й сам. – пригорнулася до спини Яреми, шукаючи для себе безпеки. 

Обіцяла собі, що житиме задля зустрічі з Яремою. Що не зламається під гнітом, однак, через постійні знущання та приниження зневірилася у завтрашньому дні. Її тіло відмовлялося підкорятися їй, зокрема, страждала душа в якій утворилася дірка. Коли на порозі борделю з’явився Іван, подумала, що то її кінець. Прийшов за нею, щоб убити. Склала руки, адже проти його сили не могла щось вдіяти. Зневірилась бути врятованою. Він її взяв, він розпоряджався її долею, від нього і помре. Натомість Яблонський помістив жінку до лікарні. Просидів коло її ліжка понад добу, міркуючи в повному мовчанні, чи правильно вчинив. 

– Навіщо ти мене сюди привіз? Щоб бачити, як я помираю?

Іван, не дивлячись на Єву підвівся зі стільця і підійшов до тумбочки на якій стояв графин з водою. Знову цей бісів біль в грудях діймав його. Боровся з кашлем, що нападав на нього серед ночі й відбирав усі сили. Він зробив ковток води та відставив склянку.

– Ти вільна. Можеш йти куди хочеш.

Єва насилу усміхнулася краєчком губ, вважала, що покарання закінчилися, але виявляється, що то був тільки їх початок.

– Ти відпускаєш мене, коли я вщент зруйнована? Кому я потрібна після всього, що зі мною сталося. Та я сама собі огидна. – не бажаючи цього зірвалася на крик, голос, як і пальці тремтів. Була крок від нервового зриву. – Я зрозуміла. Ти цього і добивався. 

Іван попри небажання зазирнути дружині в очі, підвів голову. Чого хотів того й домігся. Тільки йому від цього зовсім не краще. Ніколи не мав проблем зі сумлінням, а зараз шукав заспокоєння.

– Ти ще маєш шанс врятуватися. Я ж ні.

– Я завинила перед тобою, і мені соромно за це. Втім, наш з тобою шлюб почав руйнуватися ще задовго до знайомства з Яремою. – промовила вголос те, що каменем лежало на серці. – Спілкування з ним лиш підштовхнуло мене до усвідомлення, що я не щаслива з тобою. 

Іван і без цього зізнання здогадувався про почуття, які вирували в серці дружини. Та навіть тоді не міг змиритися з цим. Не звик програвати. Не звик віддавати те, за що боровся. Яблонський непомітно схопився за серце й поквапився зачинити за собою двері. Він звільнив її від себе, чи не цього хотіла Єва? Цього, та не тоді коли була зламана. Розбита на дрібки, які неможливо зібрати докупи.

– Здається, приїхали. – промовив Ярема, дещо засмутившись, що доведеться відпустити обійми. – Ходімо. 

Єва трималася за руку Яреми, як за щось міцне та дуже. Після повернення ні з ким окрім нього не спілкувалася. Могла увесь день сидіти за книжками чи готуванням обіду. Вчилася життя заново. Відчувати. Дихати на повні груди. Усміхатися. В їхньому спільному домі віднайшла захист і спокій про який вже не мріяла. Тут не було прислуги, охоронців, тиску під яким гнулась додолу. Їй не потрібні були сигналізація чи відеоспостереження, аби почуватися в безпеці. Все це та інше тільки додавало тривожності, як і контроль, що розхитував впевненість у наступному дні. Будинок не мав дорогого ремонту, вишуканого інтер’єру, Єві не потрібно цього. Вона мріяла, аби в її домі лунав дитячий сміх, було чути стукіт виделок, щоб пахло молочною кашею, а не дорогими парфумами. Проте, зараз будь-яку думку про материнство відкидала. Іван зухвало відібрав у неї не тільки мрію, але і її саму. Видавалася собі примарою, що блукає домівкою. Тінню, що ходить слідом. Пошматована душа важко уживалася у використаному тілі. 

– Каталіна, дівчинко! Як же я рада бачити тебе. – Єва не збиралася стримувати сльози, вчилася проживати емоції. Вони стільки пережили вдвох, що не вбачали сенсу ні перед ким видаватися сильними.

– Нарешті ми зустрілися. – обійняла жінку у відповідь. Вона неодмінно зізнається Єві про те, що вижила завдяки їй. Перебування в холодному, темному підвалі було можливим лише, тому що десь там на неї чекала людина, що пішла на ризик, аби тільки врятувати її. 

Павло всунув Єві букет ромашок і подякував їй зате що піклувалася про його сестру.

– Не знаю, хто з нас двох більше піклувався одна про одну. 

– Ми обидві. – додала Каталіна, уникаючи спогадів про минуле. 

Єва зрозуміла все без зайвих нагадувань, тому, щоб відвернути увагу дівчини запропонувала їй допомогти з вазою для квітів.

– Олекса буде? – поцікавився Павло в Яреми, щойно дівчата відійшли. З моменту їхнього порятунку, чоловіки зблизилися. Ніщо так не об'єднує людей, як спільне нещастя. – любив повторювати Олекса.

– Наш друг проміняв нас на дівчину. 

– Невже Оленка впустила його в своє серце?

– Вже як тиждень. І не тільки у серце. У дім також. 

В будинку пролунав чоловічий сміх. Саме про таке щастя мріяла Єва. Воно складалося з простих, але напрочуд важливих частин. Це друзі, які завжди поряд. Чоловік, перед яким не потрібно грати жодної із нав’язаних кимось ролей. Розмови за які на наступний день не прилетить, на кшталт “ти зганьбила мене перед впливовими людьми”. Кіт, через якого Єва завжди перечепилася. Затишок в домі, а також душі, з останнім було не все в порядку. Тіло все ще пам’ятало побиття й насилля, яке над ним чинили.