В тіні обману - Тетяна Котило

– Ходімо, тільки тихо. – Єва схопила зі столика канделябр, аби в разі чогось захиститися.

Каталіна боялася зробити зайвий крок, що міг привернути увагу охоронців. Ті стежили, аби жодна з дівчат не втекла. Вранці вони обходили їхні кімнати, перевіряли душові кабіни та усі можливі входи й виходи. Вікна були забиті ґратами та дерев’яними дошками, що ускладнювало можливість вибратися. 

– Куди ми йдемо?

– В пральні є вікно, що веде у задній двір. Воно не забите. – Єва на мить запнулась, страх і невпевненість у правильності свого рішення почали переважати, втім вона мерщій відігнала сумніви. – Хочу вірити, що нам вдасться пролізти крізь нього. 

Дівчата, тримаючись за руки увійшли до пральної кімнати. Серце калатало, а з ним тремтіли руки. Обидві переконували себе, що краще спробувати врятуватися, ніж не спробувати та потім жаліти. Каталіна поглянула на те саме заповітне віконце, що виглядало з кутка й промовила:

 – А я його не помічала, мабуть, тому що не шукала виходу, тому що змирилася з обставинами. 

Єва намагалась відвернути увагу Каталіни від саморуйнування, не зараз, коли вони так близько від втечі.

– Треба поспішати.

Єва підставила стілець і забралася на нього, щоб дотягнутися до вікна. Вона затамувала дихання в побоюванні, що вікно не відчиниться. Марно. Все вдалося з першого разу. Наче чекало на них.

– Каталіна, ти перша. 

– А ти? 

– Я слідом. Не турбуйся за мене.

Єва спустилася на підлогу, аби звільнити місце Каталіні. Їй необхідно, будь-що, врятувати її. Дівчина, доклавши усіх сил залізла у вікно. Попри біль, дряпаючись об деревʼяну раму вона пробиралася до світла. Руки та ноги були в дрібних подряпинах і занозах, але це не зупиняло її, бо десь там була свобода. 

– Вийшло. Тепер твоя черга. – Каталіна просунула руку у вікно, щоб допомогти Єві залізти. Жарке повітря вдаряло у носа, сморід, що долинав зі смітників плутав свідомість, але це було у стократ краще ніж сидіти ув’язненою та надавати послуги збоченим покидькам. – Єво, чого ти вагаєшся? Хапайся за мою руку. – Каталіну оповила справжня паніка, адже Єва стояла та не рухалася. Її ноги відмовлялися йти, а руки оніміли. – Та, що з тобою? Хапайся.

Єва підвела очі до заповітного вікна й отямилася. По той бік на неї дивилася схвильована Каталіна, дівчина, яку б повинна ненавидіти, натомість впустила у своє серце. 

– Нарешті. Ти налякала мене. – обійняла так міцно, ніби була її рятівним кругом, якого ледь не випустила з рук. – Он туди. – показала на мотлох розкиданий під парканом. 

Він складався з діжок, старих дверей та рам з якого дівчата спорудили сходи, аби перелізти й опинитися по інший бік пекла. Першою Єва відправила Каталіну, а сама стежила, щоб за той час їх не застукали. Ймовірно, не впоралася, бо наступної миті жінка почула голос, що належав Дорі.

– Заблукала? 

Груба чоловіча рука рвучко спіймала Єву за шию та повалила її обличчям на землю. Вона спробувала підняти голову, аби впевнитися, що Каталіна встигла втекти. Дівчини ніде не було видно і це придавало їй неабиякої віри. 

– Підніми її. І навіщо я тільки погодилася взяти тебе? Адже передбачала, що ти мені завдаватимеш клопотів.

– Наче у тебе був вибір. – засміялася в обличчя жінці від якої залежало її життя тут. Втім, вона стільки разів помирала, що здавалося, що жодного страху не залишилося.

– Твій Іван зник. Куди, невідомо, тож тепер ти цілковито в моїй владі, що захочу той зроблю з тобою.

Аби тільки Каталіна вижила, все інше переживе, подужає. 

– Що? – обійшла Єву, тавруючи лютим поглядом, – думаєш змогла врятувати її?

– Сподіваюся на це.

– Сподівайся. – Дора махнула рукою одному з охоронців, який за кілька секунд повернувся зі зв’язаною Каталіною.

Дівчина ковтала сльози, що змішалися з кров’ю на розбитому обличчі. Дора поглянула на неї. Не було в цьому погляді співчуття, чи бодай краплю розуміння. Вважала дівчину зрадницею, дарма, що до певного часу була її улюбленицею.

– Я до тебе, як до доньки, а ти намилилась тікати. – жінка розвернулася і з усієї люті дала Каталіні ляпаса. Бідолашна повисла на руках охоронця.

– Тепер ти. – перейшла до Єви, вважаючи її винною у тому, що Каталіна мала намір піти. Одразу побачила в жінці здатність створити їй ймовірні неприємності, але можливість заробити на її тілі непогані гроші, переважили. – Хотіла врятувати, натомість нарекла подругу на муки. 

– Не треба! Не чіпай її. – зарепетувала, коли охоронець штовхнув Каталіну на землю, а інший розстебнув штани.

Єва намагалася вирватися з міцних рук, як тоді коли вбивали Ярему. Вдруге її змушували дивитися на знущання близької людини. Вдруге, вона втрачала частину себе. Каталіна не відбивалася, лиш тихо схлипувала, чекаючи, коли все закінчиться. Дора з гордо піднятою головою попрямувала до виходу.

– Здихайтеся її, коли закінчите.

– А з нею, що робити? – погляд впав на Єву, яка, закусивши губи до крові шепотіла припинити. 

Раптом все затихло, дзвінкий звук, що загудів у вухах жінки заглушив дівоче ридання, яке долинало з землі. Єва провалилася у пітьму. 

– Не зводьте з неї очей. Вона мені ще потрібна.

***

      Чим ближче Ярема наближався до місця, де ймовірно перебувала Єва, тим дужче нервував. Він готовий боротися навіть, якщо доведеться убити того, хто стане на його шляху. Чоловік заховав пістолет за пояс джинсів і вийшов на вулицю, де стояв неймовірний галас. Через вбивчу спеку прогулювався недовго. Тутешній клімат заштовхав його до місцевої ятки, де продавалися прохолодні напої. Він зробив замовлення і віднайшовши очима порожній столик присів за нього. Його погляд блукав прохожими, що, мов сарана бігала вулицями. Не знав кого намагався відшукати, але деякий час він вдивлявся в обличчя одного з відвідувачів. То був чоловік постава та лице якого видалися Яремі доволі знайомими. Ярема допив сангріту, але не поспішав покидати заклад. Він продовжував роздивлятися незнайомця, який вочевидь помітив на собі сторонній погляд.