В тіні обману - Тетяна Котило

– Бісів син, дізнався, що я вижив і заховав Єву. Він ніколи не дасть їй спокою. Відбирає, ніби іграшку. 

Ярема готовий був напитися, аби забути про реальність. В Мексиці їм більше не було що робити. Куди йти, де шукати, не мав уявлення. Він поглянув на Павла, що ні на мить не відходив від своєї знайденої сестри. Каталіна увесь цей час знаходилася в підвалі, привʼязаною до батареї. Дора не вбила її, лише тому, що хай би, як дивно це не звучало, ставилася до неї, мов до доньки. Хотіла провчити, а потім повернути у стрій.

– Як вона? – звернувся до Павла, який дотиснувши одного з охоронців, дізнався про підвал, де утримували Каталіну.

– Їй би до лікаря, щоб оглянув.

– Ні, ні, я в нормі, не хочу, щоб мене зайвий раз торкалися. 

Почувши прохання сестри, Павло не став наполягати, адже розумів, що дівчині потрібен час на відновлення.

Сутінки опустилися на землю й оповили все місто. Ярема намотував кола мотельного номера. В цілковитій мовчанці ввів перемовини з власним сумлінням і відчуттям безпорадності. Не потрібно ходити довкола, аби зрозуміти, що настав час зустрітися з людиною, яка єдина знала, де перебуває Єва.

– Ще рано опускати руки. – звернувся до друга Олекса, який щойно закінчив розмовляти телефоном зі слідчим.

– Мені потрібно зустрітися з ним.

Олекса відклав телефон і поглянув на Ярему. Той був переконаний у правильності свого рішення. Керував долею, ніби судном. Морський маяк вказував йому шлях і попереджав про підводні камені. 

– Він повернувся до України. – Олекса поділився інформацією про яку щойно дізнався.

– Значить, все складається, як треба. 

***

       Після довгих поневірянь Ярема зрадів, що повернувся на рідну землю. Нутром відчував, що вже близько до цілі. Тут, аби встигнути вирвати з лихих рук Єву, що вчепилися мертвою хваткою. Вони з Олексою обійшли увесь маєток, втім, в ньому нікого не виявилося. Маєток перетворився на закинуту будівлю, де тепер проживала мертва тиша, де коридорами, мов примара, блукала самотність. Без людської душі та галасу будинок спорожнів.

– Ні охоронців, ні прислуги. Ні самого Яблонського. – сказав Олекса, сівши в автівку. Здавалося легше знайти голку в сіні, ніж Єву та Івана.  

Ярема відкоркував пляшку мінеральної води, але так і не пригубив її, бо раптове осяяння вивело його із думок.

– Здається, я знаю, де його шукати. 

       Колись тут віднаходив спокій, приводив до пуття розхитані думки, але тепер волів би це місце оминати. Потрапив в реальність, де долею людей правлять покидьки при грошах і владі. Розпоряджаються ними, мов худобою на ринку. Ярема стояв на тому самому озері, що було його місцем сили та місцем, де він вперше зустрів Івана. Ще тоді слід було бігти, і не записувати чоловіка в друзі. Втім, його розум, сила, витримка захопили молодого Ярему, тоді як Івана легкість та невимушеність якою віяло від хлопця.

Іван закинув вудку у воду і став чекати, коли якась з рибин втрапить на його гачок. Так чинив з людьми, так вчинив з Євою. Встановлював власні правила за якими жив сам і вимагав цього від інших. Хто відмовлявся коритися, не жалів. 

Іван поглянув у воду та усміхнувся кутиками вуст своєму відображенню. Чекав цього дня, як дитя на чергову розвагу. Нарешті він зможе зітхнути з полегшенням, скине з плечей тягар, який носив увесь цей час.

– Де вона? – пролунав із-за спини голос Яреми.

Іван схопив вудку, аби витягнути рибу й тільки тоді повернувся до приятеля. 

– Як думаєш, відпустити чи дати померти їй? Смерть без води повільна. – розглядав рибу, як трофей. Помітно насолоджувався відчуттям влади, яку мав над живою істотою. – Чи краще, удар в серце, щоб не страждала? – звів очі на Ярему, який націлив на нього дуло пістолета.

– Стріляй, я давно мертвий. 

– Що ти зробив з нею?

– Я? Нічого за, щоб мені було соромно. Я лиш бороню своє.

– Ми обидва винні в тому, що сталося. 

Іван заперечив сказане помахом голови. Ні, він не дозволить зробити себе винуватцем у тому, що трапилося. Це його зрадили близькі люди. Спершу батьки, а потім друг і дружина до ніг якої поклав увесь світ. 

– Ти повинен був прийти та поговорити зі мною. 

Ярема не зізнався, в тому, що збирався, бо було надто пізно. Ніякі виправдання не залатають діру, що утворилася в серці Івана.

– Я признаю свою помилку. Потрібно було про все одразу розповісти тобі. – Ярема опустив пістолет, показуючи, що не має наміру вести війну. Вже й так було достатньо скоєно лиха.

Іван повернувся рибалити. Відчував, що після розмови з Яремою йому стало значно легше. Буцімто скинув вантаж, що заважав пересуванню. Його самолюбству необхідно було почути слова виправдання, це вони завинили перед ним. Він лиш карав за скоєний гріх.

– Вона в Іспанії, в госпіталі. – зізнався, бо в душі десь на самому дні, молив Бога, аби жінка вижила. – Поквапся. У неї залишилося мало часу.

Ярема кинув на прощання погляд сповненого люті та смутку. Жалів, що одразу в усьому не зізнався Іванові. Водночас зневажав його. Довідавшись, що кохає іншого, не покинув Єву, а вершив її долю.

***

– До неї не можна! – зарепетувала медсестра, перегородивши вхід до палати.

Але Яремі було однаково, він розштовхає усіх, хто посміє завадити йому. Лікар під наглядом якого перебувала Єва, зупинив медсестру та дозволив Яремі увійти. Не лише тому, що бачив, що той не має наміру зупинятися ні перед чим, але й, тому що Іван попередив його в телефонній розмові, аби коли той прибуде, впустили. 

Щойно увійшов до палати, ноги підкосились. На пожовклих простирадлах лежала тінь схожа на Єву. Винив себе, що не вберіг, що не захистив перед Іваном. Схибив і тепер платився за це. Він тишком пройшов до ліжка та сів на його край. Єва спала. Її дихання було глибоким і частим. Долоні тримала на животі. Ярема накрив їх своїми пальцями, відчувши, що ті холодні. Він не міг не помітити на венах слідів від ін’єкцій та садна на шиї. Вважав себе стійким до зовнішніх негараздів, гідно витримував проблеми, що випадали в житті, але не зараз, коли дивився на кохану жінку, яку щодень покидали сили. Тривога за Єву піднялась на поверхню душі, бо досі не знав, що з нею.