В тіні обману - Тетяна Котило

– То, можливо, годі застрибувати на усіх, не вибираючи? 

Вибирав. Достеменно. Аби на Єву була схожа. Аби з таким же норовом і кольором очей. Шукав її запах, що доводив до божевілля. Та тепер в його владі була вона сама. 

Іван, хапався за серце, але пити не припиняв. Після втрати Єви його життя стало пустим та спустошеним. Вона була його сенсом, його силою. Задля неї не покладав рук, працював, аби дати все, що мав сам. А, що тепер? Сидів в забрудненому костюмі в цілковитій самотності, уникаючи спілкування з людьми. Двічі поривався припинити її страждання, втім щоразу перед очима з’являлася картина їхньої з Яремою зради. Іван скривився, спустошивши чергову склянку з віскі. Не життя, а пекло в якому з дня на день – згорав. Болісно. Пекельно. Живцем. 

Збагнувши, що розмови не вийде, Степан збирався покинути кімнату, втім, виснажений голос Івана завадив йому.

– Як вона? – вирвалося назовні, якби не приборкував зсередини.

Степан потер долоні, намагаючись опанувати хвилювання. Переборщив в останню їхню зустріч, тепер тривожився, щоб залишилася живою. Злився на себе, адже власноруч міг позбавити себе втіхи. Роззирнувся і з деяким побоюванням Іванові у вічі.

– Ти дійсно хочеш знати?

Не був впевнений, що хоче, бо ж розумів, що шансів на нормальне життя в Єви залишалося дедалі менше. З кожним днем вона згасатиме, мов свічка, тлітиме в руках негідників аж доки не згине остаточно. 

Іван кивнув головою, аби той забирався геть. Степанові відлягло від грудей, тому він поквапився іти. Ледь не бовкнув про те, що створив з Євою, та схоже Іванові було однаково, він продовжував топити своє горе у пляшці з віскі. Степан поправив піджак та кутиками вусів усміхнувся у те саме дзеркало, в якому двадцять хвилин тому роздивлявся слід на шиї. Буде йому нагадуванням про жінку, якою був одержимий. Сиділа в путах його чорної душі, без права на помилування. Щойно опиниться в Мексиці завітає до неї. Тут, аби тільки пташка вижила. Степан вийшов з будинку, вдихнувши на повні груди іспанського повітря. Втім, мить полегшення тривала недовго. Двоє знайомих охоронців перегородили йому дорогу.

– Ви чого, хлопці? – обережно позадкував назад, здогадуючись, що подорож дійшла кінця. Знав, що тікати немає куди, все одно вполюють. Але чи то інстинкт самозбереження, чи тваринний страх вплинули на свідомість, бо Степан спробував бігти. Він майже добрався до громіздких воріт, коли його наздогнали охоронці. Вийшовши на дах будинку Іван велів охоронцям припинити полювання, не тому, що пожалів Степана, а, тому що за воротами на нього чекав Лук’ян.

Бігти не було куди.