В тіні обману - Тетяна Котило

     Світанок був улюбленою порою Яреми, адже тоді нічого не заважало його спокою та міркуванням. Усю ніч він підбирав цифри, і нарешті на ранок добрався до потрібного абонента.

– Зустрінемося за п’ять днів за вказаною адресою. Скину сповіщенням. – промовив Павло пошепки, наче ховався від когось.

– Я не можу стільки чекати, зрозумій Єва в біді. Якщо тобі щось відомо про неї, скажи, не мовчи. 

Проте, Павло кинув слухавку. Ярема ще раз набрав номер, але той був вже поза зоною. 

Ярема нервово потирав спітнілі долоні. Не витримував напруги від чекання, від невідомості, від хвилювання за кохану жінку. Та ось нарешті він зачепився за ланцюжок, який можливо приведе його до Єви. 

– Хлопче, може краще звернутися до поліції.

– Не в цьому випадку, дід Омелько. В такої людини, як Іван повсюди зв’язки. Розумієте, він не повинен знати про те, що я вижив. 

Дідусь зажурився, багато бачив в житті, і навіть тоді не підтримував насильства. Все можна обговорити, про все домовитись, коли потрібно – відпустити. 

– Не беріть собі до голови, давайте ми з Олексою допоможемо вам краще полагодити східці на ґанкові. 

– А давайте-но. Все ж краще руки зайняти роботою, тоді й до голови лихе не лізе.

Олекса охоче взявся допомагати Яремі, адже йому також не буде зайвим відірватися від думок про Олену. Дівчина, ніби не помічала його, вертілася біля Яреми поки дід Омелько не присоромив її.

– Не лізь, не до тебе йому. А, як так, то візьмися краще за роботу.

Після гніву дідуся, дівчина ходила, мов у воду опущена. Почувалася самотньою, хоча зростала у любові та турботі. У свої двадцять три роки мріяла про власну сім’ю. Життя в селі було спокійним, втім, безперспективним. Тут тобі ні веселощів, ні нових знайомств. В Яремі розгледіла сильного, впевненого в собі чоловіка, окрім того, жаліла його. 

За роботою день минув доволі швидко. Олена за той час наготувала борщу, але сама відмовилася їсти. Так і просиділа в своїй кімнаті до пізнього вечора. Ярема відправився до лазні, що стала для нього справжнім порятунком від надокучливих, тягучих думок. Він заплющив очі, відчуваючи, як його тіло м’якне. До лазні хтось увійшов, Ярема подумав, що то Олекса, втім, за мить зрозумів, що помилився.

– Олена! Ти, що тут робиш? 

– Не проганяй мене, прошу. – дівчина скинула з себе біле простирадло та покрокувала до чоловіка. 

Ярема стрепенувся. Хоч і була вродливою, на заздрість багатьом молодицям і на втіху чоловікам, але не для нього. Не про нього.

– Заради Бога, одягнися. – Ярема схопив з підлоги простирадло та накинув дівчині на плечі. – Як ти не збагнеш, що я кохаю іншу.

– Можливо її вже немає серед живих. То що до віку чекатимеш?

– Не смій так говорити. – розлютився, втім, наступної секунди опанував себе, бо ж розумів, що дівча говорить емоціями. – Оленко, ти чудова, дай собі час. У твоєму житті неодмінно з’явиться гідний тебе чоловік. Не квапся, але я не той, хто потрібен тобі.

Знав, що щоб зараз не сказав, все одно образить дівчину, втім, згодом вона збагне, що він мав рацію. 

Наступного дня Ярема поквапився збиратися. 

– То через Олену? – допитувався старий, здогадуючись, що та щось накоїла.

– Ні, діду Омелько. Я гаю час. Відвезете мене до баби Параски, попрощатися? 

Старий махнув рукою, неспокійно було на серці, та хіба він міг щось вдіяти. 

– Олекса, поквапся. – звернувся Ярема до чоловіка, який щось записував на клаптику паперу.

Чоловік постукав в двері Оленчиної кімнати, втім дівчина не відчинила йому. Після випадку в лазні, почувалася ошуканою. Знову її відштовхнула людина, що щось значила для неї. Зрозумівши, що так і не дочекається коли йому відчинять Олекса просунув записку під двері.

– Це мій номер телефону. Телефонуй, якщо буде потреба поговорити.

Коли на подвір’ї стихло, Олена занурилась в подушку та гірко заплакала.

– Дякую, бабо Параско, що врятували мені життя. Вам обом дякую. – Ярема обійняв обох стареньких, що стали йому рідними людьми.

– Бережи себе. – стара перехрестила чоловіка та мовчки повернулася до хати. Не прив’язувалась до людей, втім, цього разу відчула смуток. Могла б запросити на чаювання діда Омелька, він давно напрошувався, але за мить з поля зору зникнув й він.

***

        Степан наблизився до дзеркала, що висіло в коридорі, намагаючись усіляко прикрити поріз на шиї. Сподівався, що до Івана не дійшла інформація про його пригоди в Мексиці, бо тоді той не подарує помилування. Він постукав в прочинені двері, за якими певний час ховався Іван. 

– Заходь. – прогарчав захриплий голос по той бік дверей.

Степан обережно, мов по слизькому, пройшов до вікна, аби розтулити затемнені штори. 

– Облиш! 

– Дозволь, бодай вікно відчинити. 

– Я сам. – Іван сповз з ліжка, змітаючи дорогою порожні пляшки. Пив безперестанку, аби витіснити з пам’яті зраду. Волів нічого не відчувати, втім, щойно дія алкоголю минала, біль повертався. 

– Там Сніжана роздирає телефон.

– Нехай йде до дідька. І радіє, тому, що має. А продовжить діймати мене, залишиться ні з чим. Або ще краще, відправиться до усіх інших. 

Сніжана була власницею салону краси, який відвідувала Єва, не здогадуючись, що вона і є тією самою коханкою з якою їй зраджував Іван. Керував жінками, як ігровими персонажами, переслідуючи власні інтереси.

Він розтулив штори, але за мить пожалів. Сонце вдарило в обличчя, викликавши головний біль.

– До дідька. – зірвав з карниза штори та відкинув в куток. Потім відкоркував нову пляшку віскі та наповнив склянку. Свіжий ковток алкоголю привів чоловіка до почуття. Він зосередив свій погляд на Степанові від чого тому зробилося ніяково. – Що з тобою трапилося? – вказав на поріз, який намагався приховати за комірцем сорочки.

– Та то пусте. Дісталася норовлива кішечка.