В тіні обману - Тетяна Котило

– Ви той чоловік, що підвозив нас на хутір. Це ви мене знайшли? Дякую. – затримав руку в стисканні. – Можливо, вам щось відомо про жінку, що тоді була зі мною? 

– Ні, хлопче. Мені нічого невідомо. Та й хутора вже немає, і людей які б могли щось бачити теж. Спалили разом з… – дід зняв картуза, аби вшанувати загиблих у вогні людей.

Від переповнення гніву Ярема затиснув пальці в кулак. Вилиці заходили під блідою шкірою, однак, коли він заговорив, голос був спокійний.

– Зможете відвезти мене туди? Хочу побачити все на власні очі.

– Рано тобі ходити туди. – озвалася баба Параска. – Не сьогодні, і не завтра. За тиждень наберешся сил, то й підеш. 

– А раптом я щось пропустив. І там приховується важлива інформація. Ця жінка в біді. 

– Що маєш знайти, те знайдеш. – старенька поглянула крізь Ярему, наче в майбутнє гляділа. 

Дід Омелько, аби відвернути увагу Яреми від очікування, дещо запропонував йому.

– Ти краще приходь до нас в гості, на вечерю. Моя Олена таку смакоту готує, одразу сили додадуться. Парасю, відпусти хлопця, і сама давай з нами.

Стара насупилася, зроду ні до кого в гості не ходила й до себе нікого не запрошувала. Вела відлюдне життя і не вбачала в цьому трагедії. Вважала, що так безпечніше. Не вагаючись, відмовилась від пропозиції Омелька, дарма, що вважала чоловіка доброзичливим.

– За тиждень, дядько Омелько, не хочу засмучувати бабу Параску.

***

       Єва стояла перед дзеркалом і плакала. В руках вона тримала тест на вагітність, який Каталіна роздобула для неї. Це мало б стати найбільшим щастям, втім, стало справжньою трагедією. Дівчатам, які вагітніли робили примусовий аборт, або викидали на вулицю без їжі та документів. Єву ж ніхто не збирався відпускати.

– Ти впевнена, що ця дитина від Яреми, а не когось з цих брудних покидьків?

Єва мовчала, ковтаючи сльози. Як вона могла бути впевненою, після всього, що з нею тут відбувалося. Їй хотілося вірити у світле майбутнє, у те, що дитина від Яреми. Вона так мріяла стати матір’ю, та це щастя було схоже на покарання за скоєне. Замість сміятися – плакала. Замість сподівання – впала у розпач.

– Я знаю одне, ця ненароджена дитинка – моя. Моя. – поклала долоню собі на живіт, готова захищати найдорожче.

На полегшення Єви, Степан не навідувався до неї понад тиждень. Це означало, що він повернувся в Україну. Жінки його боялися та ненавиділи. Він був монстром в людській подобі, що виміщав на них злість. Коли Єва почула, що чоловік повернувся, то впала у паніку. Метушилася, не знаючи, що робити? Втім, якоїсь миті опанувала себе, і вирішила боронитися. Якщо померти, то не від рук цього покидька. Вона оглянула кімнату, аби знайти бодай щось, що захистить її. І таки знайшла. 

Степан прочинив двері та увійшов всередину. Запах тютюну проникнув за ним слідом. Його ритуалом було після наруги, сідати в крісло, закурювати цигарку та мовчки спостерігати за Євою. Робив все повільно, аби змусити її ціпеніти від страху. Не награвся нею, і невідомо чи коли-небудь награється. Був одержимий жінкою та владою, що мав над нею. В цих стінах, у цій країні не було кому за неї заступитися. Іван похоронив її живцем.

– Роздягайся, чого стоїш? – вмостився в кріслі, чекаючи на відвертості. Насміхався, принижував, задовольняючи травмоване его.

Єву вивертало від запаху тютюну, який приніс за собою чоловік. Його одяг і він сам несамовито пахнули. Вона покірно скинула спідню білизну, не відводячи погляду від Степана. Його це здивувало, адже до цього жінка ніколи не дивилася йому у вічі. Зухвальство на лиці вивело монстра зі себе. Зірвався на рівні ноги та вхопив за шию. Стискав міцно поки не відчув, що переходить межу. Єва задихала частіше, змушуючи Степана думати, що він володіє нею. Вона підняла голову, усміхнулася, а потім плюнула йому в обличчя, готова будь-що оборонятися.