В тіні обману - Тетяна Котило

      Степан витерся рукавом сорочки, а потім повалив Єву на ліжко. Нічого не змусить його зупинитися. Зганяв на жінці лють, негатив, який накопичував, виконуючи обов’язки помічника Івана. Той зовсім зʼїхав з глузду, трощив все на своєму шляху, не жаліючи ні живих, ні мертвих.

Він розстебнув штани та збирався задовольнити себе, коли раптово відчув біль в ділянці шиї. Єва увігнала йому щось гостре. Степан швидко схопився за місце удару, намацавши в шиї дивний предмет. То була та сама підвіска, яку Єва подарувала Яремі.

– Стерво. – Степан, витягнув якір, краї якого були доволі гострими. Та замість того, щоб покликати на допомогу чоловік кинувся на Єву з кулаками. 

– Ні, ні. – зігнулася від удару в живіт. – Не треба. Я вагітна. – не бажаючи того, зізналася, що стало для неї фатальною помилкою.

Очі чоловіка наповнилися таким гнівом, що Єва зрозуміла, що для неї настав кінець. Вона належить йому і зараз він звільнить її від зайвого. Удар ногою прийшовся прямо в живіт. Жінка впала на підлогу, благаючи одуматись. Та, щоб вона не сказала, все грало проти неї. Бив доки Єва не втратила свідомість. Коли вона отямилася, то поряд сиділа Каталіна та плакала.

– Що? Що, трапилося? – Єва спробувала сісти, але не змогла. Кожна частинка її тіла нила від численних синців і переломів. Вона спіймала погляд нової подруги і її серце стислось. 

Єва опустила голову і побачила, що низ її нічної сорочки в крові.

– Ні! Ні! Тільки не це. Я не хочу цього. – несамовито заревіла, хапаючись за живіт в якому ще годину тому жило її немовля.

Каталіна, як могла, намагалась заспокоїти Єву, але та продовжувала битися в істериці. Тоді до кімнати забігла Моніка, почувши, що тут щось трапилося. 

– Хто це зробив?

– Степан.

Не здивувалася, адже знала на що здатний цей монстр. Подібне вчинив з нею декілька місяців тому.

– Їй потрібна допомога. Інакше вона помре.

Моніка та Каталіна переглянулися між собою, зрозумівши, що потрібно гукати Дору. За мить Єва втратила свідомість. Жінка воліла, аби її не рятували, аби залишили з Яремою та їхнім ненародженим немовлям. Кожною клітинкою свого серця відчувала, що то була їхня дитина.

– От же покидьок, він мало не вбив її. Я все розповім Іванові, нехай розбирається. Інакше переб’є мені всіх дівчат. Добре, бодай позбавив мене клопоту з вагітністю. –  нарікала Дора, хвилюючись лише за гроші.

Єву довелося відправити до лікарні, де вона пробула понад тиждень. Ні Каталіна, ні Моніка до неї не навідувалися. Це було суворо заборонено правилами борделю. Ніхто з дівчат не мав права виходити за його територію. Будь-яких спроб втекти з лікарні Єва не робила. Для чого, коли вона втратила найдорожче. 

      Ярема хотів якнайшвидше опинитися на місці пожежі, аби побачити все на власні очі. Цього разу, баба Параска, відчувши, що її підопічний готовий відпустила чоловіка. Коли дід Омелько довіз його до лісової хатинки в Яреми заболіло. Спогади тієї жахливої ночі спливли перед очима. Почувався безпорадним, адже нічого не зміг вдіяти. Сили від численних ударів, покинули його. Увесь цей час звинувачував себе. Повинен був завадити бодай якось, боронитися з усіх сил, натомість дозволив забрати Єву. Ярема від гніву та розпачу вдарив ногою вцілілу пічку. Це все, що залишилося від хатинки. Від спогадів. Він пройшов до хутора і побачив ще одну жахливу картину. Жодної вцілілої домівки там не залишилося, зокрема людей, що не встигли врятуватися. Ярема стиснув кулаки, бо таке неможливо було уявити. Іван. Він хотів би заперечити його причетність до скоєного. Той не був легкою людиною, мав за спиною темне минуле, але ж бути вбивцею? Ні, відмовлявся вірити. Ярема не квапився повертатися, щось його тримало в цьому до болю рідному місці. 

– Хлопче, чи я старий-сліпий маразматик, але здається мені, що он там хтось бродить. 

Ярема спіймав погляд діда Омелька, що дивився в бік озера. Маленька чорна цятка справді рухалася. Ярема рвонув туди, боячись проґавити щось важливе.   

– Стривай! – крикнув, коли побачив, як незнайомець пришвидшився. Біль в нозі досі заважав йому нормально рухатися, але він не здавався. Гнався за чоловіком, переконаний, що той тут опинився неспроста.

Несподівано незнайомець зупинився, адже голос Яреми видався йому знайомим. Чоловік озирнувся. 

– Олекса?! Друже, як ти тут опинився? – Ярема впізнав свого приятеля та за сумісництвом колегу.

– Тебе шукаю. – відповів дещо заїкаючись. – Ну й налякав ти мене, я думав, що то люди Яблонського женуться за мною.

Ярема при згадці цього прізвища понурив погляд, носив в собі спектр усіх почуттів – від гніву до співчуття. Він вчинив підло стосовно Івана, зрадив його, розтоптав. Заслуговував на покарання, але не Єва та інші безневинні люди, що стали випадковими свідками його злодіянь.

– Як ти дізнався про це місце? 

– Скористався давніми зв’язками, втім, це було складно. Ярема, як же я радий бачити тебе – живого.

– То була задача не з простих.

Олекса жбурнув камінець у воду, аби заспокоїтись. Його розривало від безкарності, яку вчинив разом зі своїми людьми – Яблонський. 

– Я дізнавався про Івана, його ніде немає, ні в маєтку, ні в країні. Наче крізь землю провалився.  

– Він погрожував Єві, що відправить її у бордель. Куди саме, мені невідомо. Я повинен знайти її. Інакше.

– Не тривожся, ми знайдемо її. – поквапився втішити занепокоєного друга.

Перш ніж поїхати з хутора Ярема з Олексою вирішили все ще раз тут обійти. Дід Омелько поки хлопці досліджували місцевість, задрімав. Прикро було бачити на що здатні чоловічі ревнощі та що натворили людські руки. Ярема, втративши віру знайти тут бодай щось, повернувся до воза, втім, Олекса за хвилину повернув його на землю. В руках приятеля Ярема побачив гаманець, що належав Єві. Той валявся біля вцілілої пічки. Ярема перевірив його зсередини й застиг.

– Знайшов щось?