В тіні обману - Тетяна Котило

        Єва щодень помирала. Повільно та болісно. Саме це заповідав їй Іван. Без Яреми її життя стало порожнім. Сенсу за який тримається кожна людина вона не бачила. Якби не Каталіна, до якої пройнялася симпатією і по-материнськи жаліла, вже б пішла з того світу. Дівчина поміж перерв навідувалася до Єви, намагаючись бодай якось розрадити її. Ставилася до жінки, начебто до матері, якої не вистачало в житті. 

– Єва, нумо, підводься. Тобі потрібно в душ.

– Не хочу, може тоді мене не чіпатимуть.

– Помиляєшся. Цих збоченців запах брудного тіла заводить ще більше. 

Єва ледве підвелася, нудота припинилась, але запаморочення не відпускало. Тоді Каталіна підставила їй своє плече на яке та буквально обперлася. Дівчатам дозволялося після кожного клієнта підмиватися, до того ж один раз на тиждень у них був банний день. 

– Куди ти мене волочиш? Я не хочу, аби на мене витріщалися ще й жінки. – Єва почувалася зломленою, присоромленою. Вона відмовлялася дивитися на себе в дзеркало, аби тільки не бачити, що з нею сталось. Нігті були поламані, по тілу виднілись синці, колись блискуче шовкове волосся було жирним та тьмяним. Ноги не слухалися. 

– Припини, тут здебільшого всі жертви, як і ти. 

Каталіна допомогла Єві встати під душ, а сама відвернулася, аби не бентежити жінку. Та стала до неї спиною, підставивши обличчя під струмінь гарячої води. Єва намилювала тіло милом, і терла його до того моменту доки шкіра не почервоніла.

– Ну все, припини. – дівчина відібрала мило і замість нього подала запраний до дір рушник. Тіло хоч і було вимите, втім, Єві здавалося, що від неї продовжує тхнути. 

Вона одягнула через голову нічну сорочку, що також мала не найкращий вигляд. Тут все було не найкраще. Похмурі стіни з пліснявою в кутках, сморід, сирість. Навколо розпуста. Коли проходила дія наркотику Єва затуляла вуха, аби тільки не чути збочених стогонів усіх цих чоловіків, що знущались з дівчат. Вона підтягувала коліна до грудей і молилась, аби це якнайшвидше припинилось. 

Каталіна всадила нову подругу на пуф і взялася розчісувати їй волосся. Вона проводила гребінцем вздовж, торкаючись лагідно шкіри голови. Колись схоже робив Іван. Обожнював її волосся. Густину. Запах. Своїм вчинком ледь не знищила його, увігнала кілок прямо в серце. Попри це, не шкодувала про нові почуття, що зʼявилися нізвідки. Так буває, кохання не піддається контролю. Воно витискає здоровий глузд, займає свідомість. Єва заплакала. Можливо б це був початок нічної істерики, втім, знайомий жіночий голос, що гукнув її, перемкнув увагу.

– Єва? 

– Моніка! 

Жінки, наче близькі подруги кинулися обійматися. Попри неприязнь до Моніки, Єва була щаслива зустріти її. Після того, як подруга накинулася на неї біля кафе, та за кілька днів безслідно зникла. 

– Припини, не плач. – Моніка витерла їй сльози, знаючи, що в тої діється на душі.

– Як ти тут опинилась?

– Це Іван зі своїми головорізами запроторив мене сюди. Я спочатку ненавиділа тебе, думала, що ти така ж зарозуміла, як твій чоловік. 

– Мені нічого не було відомо. Для чого він це зробив?

– Щоб я не говорила зайвого.

– Микола. – Єва зітхнула, увесь цей час була сліпою і не бачила, що в неї коїться під носом. – Тепер я вірю стосовно причетності Івана до зникнення Миколи. Мені так шкода. 

Моніка відмахнулася, прямих доказів у неї не було, щоб доводити протилежне. Лиш здогадки про таємничий підвал про який їй якось обмовився п’яний Микола. Вона достатньо поплатилася за свій довгий язик. Погрожувала Іванові, через що опинилася тут.

– Не думала, що Яблонський наважиться в такий спосіб позбутися тебе. Він же кохав тебе до нестями.

Тепер була черга Єви махнути рукою. Будь-яке сильне кохання можна зруйнувати в одну мить. Розтрощити вщент все те, що здавалося, тримається міцно. Будували роками спільне щастя, наче піраміду. Один необачний рух і все рухнуло.

– Втім, тобі немає чого непокоїтися. Ти улюблениця серед клієнтів. – навіть в цій складній ситуації Моніка продовжувала заздрити Єві. 

– Такий собі комплімент. Така собі втіха. – відповіла Єва, хапаючись поглядом за Каталіну, що стежила в дверях, аби сюди зненацька не наскочила Дора. Дівчатам було суворо заборонено дискутувати між собою, і лише Каталіні дозволялось розмовляти з Євою, оскільки жінка вважалася дорогоцінним продуктом. Мала пильнувати її, аби та не накоїла якихось дурниць. – Я не зможу так жити.

– Жити – ні. Існувати – так. 

Жінки усе-таки вимушені були перервати розмову через охоронців, що розгулювали коридорами. Після зустрічі з Монікою, Єві стало дещо легше, адже жінок об'єднувало спільне горе, зокрема, чоловік, що був причетним до їхнього перебування тут.

Олекса не покидав спроб додзвонитись до Яреми, але той наче крізь землю провалився. Відштовхуючись від їхньої останньої розмови, думки лізли не найкращі, потрібно було щось негайно робити. Чоловік набрав свого дядька, який колись працював слідчим.

– Його треба знайти. Я впевнений, він потрапив в халепу.

Нічого не залишалося, як чекати на інформацію.

       З кожним днем Яремі вдавалося все краще пересуватися без палиці. Баба Параска продовжувала споювати його відварами та мазати могутніми мазями. Зайвих теревень не вела, те саме вимагала від Яреми. Її покликанням було лікувати нужденних, а не допитуватись про те, що не мало б цікавити чужих людей. Ярема вперше за довгі тижні свого перебування в баби Параски вийшов у двір. На дворі було похмуро і вогко. Їхнє спекотне літо з Євою закінчилося, але не почуття. Здавалося, ті ще міцніше проростали зі сердець. Чим далі вони знаходилися одне від одного, тим міцнішими ставало їхнє кохання. Йому нічого не було відомо про її місце перебування, чув, як Іван погрожував відправити Єву в бордель, та куди саме, не знав. 

До хати підʼїхав віз.

– Кого я бачу. Хлопче. Живий. – дід Омелько заліз з воза та потиснув Яремі руку.