В тіні обману - Тетяна Котило

     Дора перш ніж покликати клієнта обійшла навколо Єви. Оглядала її, мов нову сукню на манекені. Погодилась щодо вроди. Вважала її товаром дорожчим за усі інші. Зуби, волосся, сама фігура, ех шкода, якщо зіпсують. Самій жінці було близько шістдесяти років, віку їй додавали нерівні, жовті зуби та сивина у волоссі. Через проблеми в спині вона помітно сутулилася й опиралася на милицю. Від неї пахло напрочуд солодкими парфумами від чого Єва поморщила носом, її вкотре ледь не знудило.

– Тримала б тебе винятково для багатіїв, хоч це ще ті збоченці. Але, твій чоловік велів видавати тебе всім без винятку. Не знаю, чи ти витримаєш ту кількість, яка вишукалась до тебе. – потрусила блокнотом куди вносила усіх охочих пограти з її дівчатами. – Втім, вибору в тебе немає, як зрештою і в мене. Іван, чоловік серйозний, щоб перечити йому. Зізнайся, що ти зробила такого, що він готовий тебе кинути до пащі людожерів?

Єва мовчала. Їй було байдуже, що з нею робитимуть, хіба може боліти дужче ніж боліло зараз. Вона не знала, скільки минуло часу з дня коли її привезли сюди. Як і того, де вона досі перебуває. Її думки плуталися, вона не могла розпізнати день від ночі. Суцільна темрява поглинула в ній все живе.

– Не відповідай. Це немає жодного значення. Мені, аби гроші платили. 

Жінка вийшла, але на зміну їй увійшов чоловік, обличчя якого Єва не одразу впізнала. В голові весь час паморочилося, а в очах темніло. Коли той почав до неї наближатися, Єва заціпеніла від жаху, адже перед нею стояв Степан. Їхній “дворецький”. Страх заполонив розум, але не тіло. Рвучко позадкувала назад, за мить вдарившись спиною об бильце ліжка. 

– Нікуди ти не втечеш. – притягнув за обидві ноги та прив'язав до ліжка, руки звів над головою. – Я мріяв про тебе від першого дня. І тепер ти в моєму доступі. – провів язиком по підборіддю.

Єву знудило. 

– Клята сучка. – з люті ударив просто в обличчя, але домагань не припинив.

Скинувши одяг, навалився на неї усім тілом і завершив розпочате.

       Дід Омелько з двійкою сусідських хлопчаків поклали Ярему на воза та повезли у напрямку старої церкви, де неподалік стояла хата баби Параски. Місцевої знахарки.

– Ой лихо, боюся, хлопчики, не встигнемо ми. – не заспокоювався дідусь, перейнявшись життям Яреми.

– Діду, та він дихає. Ви їдьте. Не роззирайтеся.

Омелько, як міг мчав до старої, що була його єдиною надією. Дорога була розбита, що заважало швидкому просуванню. Нарешті з-за дерев виглянула стріха хатинки.

Бабця поралася біля худоби, коли почула, як до її хати під’їхали непрохані гості. Жінка витерла руки об старенький фартух і мовила ще навіть, не глянувши на Ярему.

– Чого до мене привезли, а не в лікарню? 

– Парасю, та яка лікарня, до неї їхати 90 км. Помре ж. Допоможи хлопцю. А?

Параска хоч була прикрою, втім з того світу витягнула багатьох. До неї везли людей з сусідських сіл, і навіть великих міст, втративши всяку надію на порятунок. Стара махнула рукою і пошкандибала до дверей.

– Несіть в хату. Грицько, нанеси води, а ти, Богдане, розтопи піч. 

Хлопчаки взялися за роботу, звичні до домашніх справ.

– А ти, Омелько, їдь. Оленка вже зачекалася на тебе. Раніше місяця не приїжджай. Важкий він, хтозна чи врятую. – глянула крізь старого, міркуючи про відоме тільки їй. 

По-різному місцеві називали стареньку, і відьмою, і дивачкою. Хтось божевільною. Та їй не було ніякого діла до того, що кажуть про неї прості люди, жила відлюдькувато серед трав і тварин. Нікому не заподіяла лиха чи бодай якесь криве слово сказала. Обходила стороною людські розмови, зокрема, дивакуваті погляди сторонніх. Робила те – в що вірила.

     Тим часом сонце зайшло і місто накрило сутінками. Єва розплющила важкі повіки та облизала сухі губи. 

– Води. – попрохала в надії, що хтось почує.

Цей хтось присів біля неї на ліжку та подав склянку води.

Єва зробила кілька ковтків і відкинулась безсило на подушку. Її не припиняло нудити.

– Де я? 

– Моя люба, в сексуальному рабстві. В будинку для втіх, називай, як хочеш. – пролунав той самий писклявий дівочий голос.

– Я не про це. В якому місті ми знаходимося?

Дівчина погладила руку Єви, бачивши, як тій важко. Хотіла бодай чимось зарадити, адже колись опинилась в схожій ситуації.

– Ти в Мексиці.

Мексика. Іван доволі часто відвідував цю країну, саме сюди він збирався в їхню передостанню зустріч. Соромно було не знати чим займається рідний чоловік, не хотіла, або уникала про це розмов, аби не травмувати психіку. Чи думала вона, що коли-небудь опиниться по той бік Іванового таємного життя? Жила – своє, безпечне, не уявляючи, що колись відчує на собі його гнів. 

       Іван прогнав з кав’ярні усіх працівників. А потім влаштував розгром, розламавши там все до дрібниць. З кожною розбитою чашкою випускав біль, який нестерпно жалив. Коли увійшов в кабінет Єви, накрило дужче. Він перевів погляд на вазон, що стояв в кутку, а потім на картину, яку подарував їй на відкриття. Там приховувалися жучки та мікрокамери. Все знав і бачив. Та навіть тоді готовий був дати шанс на життя. Був відданий людям, що зробили його буденність кращою, та от тільки він не знав, що потім ті самі близькі люди вирвуть йому серце. Вкотре перед очима повстали образи Єви та Яреми, їхні спітнілі тіла, зізнання в почуттях. День, коли вони вирішили втекти став для обох фатальним. Іван стиснув від люті зуби, і давай видирати все без жалю. Перевернувши все догори дриґом, схопився за сірник. Перш ніж запалити його, облив кожен сантиметр бензином. Він глянув востаннє на приміщення, яке так бажала Єва. Переступив через себе, аби тільки задовольнити потреби дружини, а вона віддячила йому, переспавши з його найкращим другом. Не для цього він витягав її зі злиднів. Не для Яреми. Убитий людською підлістю кинув запалений сірник. 

Іван покинув кав’ярню, не озираючись на полум’я вогню, що поглинув за мить усю будівлю. Щось схоже чекало на Єву. В умовах які приготував для неї, вона навряд чи виживе. Знав не з чуток, що твориться в подібних закладах, адже роками займався торгівлею дівчат.