В тіні обману - Тетяна Котило

– Де я? – запитала в порожнечі, що вирувала довкола.

– Ти в безпеці. 

Жінка повернула голову в бік вікна звідки щойно пролунав писклявий голос. Він належав молодій дівчині мексиканської зовнішності.

– Давай-но підводься, треба, щоб ти вмилася та переодягнулася. Дорі не сподобається, який ти маєш вигляд. – зиркнула на простирадла, забруднене блювотинням. 

– Хто така Дора?

– Власниця будинку.

– Будинку?

– Будинку розпусти. Борделю, називай, як хочеш. Суті це не міняє.

Значить Іван говорив правду. Він завжди виконував свої обіцянки. То, чому мав порушити цю?! Отримала те, на що заслужила. Завдала руйнівного удару, накликавши біду не тільки на себе. Ярема. Знову перед очима постала жахлива картина. В руці ката гостре лезо, враз і воно пролетіло над оком чоловіка, розрізавши брову. Єву знову знудило. Цього разу на підлогу. 

– Слухай, так діла не буде. Вмивайся і мерщій прибирати тут. За годину навідається Дора. Не хочу через тебе вигрібати.

– Це, мабуть, через ліки, що мені вводили доки везли сюди. 

– Так, ліки. – дівчина розреготалася від почутої наївності. – То були наркотики. Звикай, тепер вони стануть твоєю щоденною добавкою. – бачила, як Єва занервувала, тож поквапилася додати. – Повір, ти сама проситимеш про їхню дію. Інакше ти не зможеш проіснувати в цьому місці ні дня.

       Дід Омелько звичним маршрутом повертався з полів. Все життя пропрацював комбайнером. Зараз перебував на пенсії, але щодня навідувався в святиню хліба. Тут його знали та поважали, не відмовляючи старому у спілкуванні. Оленка вже, мабуть, приготувала вечерю. Чоловік зліз з воза, аби нарвати в полі маків для онучки, але зненацька його увагу відвернуло щось, що скидалося на величезний мішок. Він підійшов ближче й затерп. В полі серед пшениці лежало нерухоме чоловіче тіло. Омелько доторкнувся до руки незнайомця. Та була теплою.

– Дідько, та на тобі живого місця немає.

Ярема не ворушився. Здавалося, що й не дихав.

– Хто ж тебе так? – голосив дідусь, намагаючись намацати на шиї пульс. Обличчя Яреми було залите кров’ю, що дід заледве впізнав його. Той не подавав жодних ознак життя.

– Боюся, самотужки я тебе не дотягну. – промовив дід, почувши, що його серце б’ється.

Старий не гаючи ні хвилини сів у воза та поїхав кликати на допомогу.