В тіні обману - Тетяна Котило

– Що таке? – запитала Єва, зловивши тривогу Яреми.

– Та, ні, здалося. – Ярема повернувся до коханої, а потім лагідно поцілував її в скроню та повіки.

Не здалося. Не почулось. 

Враз двері злетіли з петель і за мить до будинку вдерлися люди Івана. Ярема нічого не встигнув зробити, бо ті одразу накинулись на нього. Удари за ударом сипались, як небесний град.  

– Не треба! Припиніть! – Єва верещала, відчайдушно намагаючись бодай якось затулити собою чоловіка. 

Іван, який увійшов слідом, звів на дружину очі. Його погляд був просякнутий болем. Сиділа на підлозі в одній білизні, губи червоні, в очах благання зупинити це, волосся сплутане, бо вочевидь нещодавно кохалася. З ким? З людиною, яку вважав своїм спасителем. Який був його другом.

– Підніміть її. – велів охоронцям, які більше були схожі на монстрів. 

Двоє чоловіків схопили Єву попід руки, не жалкуючи стискань. 

– Не чіпай її. – почувся тихий хрип Яреми кров якого затуляла обличчя.

– Ти привласнив те, що належить мені.

– Вона не річ, аби привласнити.

Іван у відповідь хмикнув.

– Ти помиляєшся.

Він роззирнувся до Єви й прямим поглядом в заплакані очі. 

– Трахатись захотіла?! Ну то будеш. До скону гнитимеш в борделі.

Байдуже, аби Ярему залишили живим. 

Помітив, як дивилася у його бік, була ладна вмерти за нього. Розлютився. Збирався дати ляпаса, але передумав бруднити руки, натомість зробив дещо інше. Іван перевів погляд на вхідні двері, звідки за мить зʼявився Лукʼян. Той самий, якого Єва боялася чи не найбільше. Її очі наповнились жахом.

– Ні, ні! Благаю тебе, не треба! – виривалася з цупких рук, знаючи, що попереду чекає найгірше.

Та схоже Іванові було байдуже на вмовляння дружини, дивився на неї з огидою. Зрадила його віру, безсердечно потопталася по почуттях. То нехай страждає, як змусила страждати його. 

– Змусьте її дивитися. Нехай бачить, що буває з тими, хто зраджує.

Один з чоловіків схопив Єву за волосся та натягнув його так що вона не могла поворухнутися. Інший тримав її за підборіддя, аби бачила все, що тут зараз відбуватиметься. 

Чоловіки по обидві сторони підняли Ярему та продовжували тримати доки той не впаде. Лукʼян не кваплячись, натягнув чорні шкіряні рукавички та підійшов до чоловіка. Його обличчя залишалося спокійним, наче не людину бив, а грушу. Перший удар припав в живіт, другий в ділянку грудної клітки. Єва намагалася відвернутися, але грубі чоловічі руки продовжували тримати її за голову. Ярема ледь тримався на ногах. Його обличчя було схоже на місиво. Від останнього удару він повис на руках охоронців. Лук’ян відступив від нього, та лише, аби витягнути з кишені ножа. Він підніс гостре лезо до ока Яреми, отримуючи від процесу насолоду. Єва боролася з нудотою, що раптово підступила до горла. Секунда і вона знепритомніла від побаченого. 

– Залиште її. – звернувся Іван до двох охоронців, що продовжували тримати обмякле тіло.

Чоловічі голоси проникали в свідомість, тупіт ніг, стукіт чогось важкого повернули Єву в страшну реальність. Вона розплющила очі та побачила на підлозі кулон у вигляді якоря, той, ймовірно, злетів з розірваного ланцюжка Яреми. Сам чоловік лежав нерухомо в кількох метрах від неї. Єва спробувала дотягнутися до нього, аби дізнатися чи він все ще дихає. Втім, голос Івана завадив їй.

– Приберіть тут.

– Ти вбив його? – затиснула в кулаці кулон до якого встигнула дотягнутися перш ніж це міг помітити чоловік.

Іван поглянув на непритомне тіло свого приятеля, не виказуючи жодного жалю. 

– Він сам обрав свою долю, як і ти свою. 

Серце Єви оповила нестерпна туга. З очей лились сльози.

– Як ти дізнався про нас?

– Мені відомо про все з самого початку. Уся твоя кавʼярня, кабінет облаштовані прихованими камерами. – Я думав ти інша, та помилявся. Ти заплямила нашу сімʼю, мою репутацію.

Єва вловила біль, якого завдала чоловікові. Той все чув та бачив на власні очі. Чи варто після такого чекати на помилування?

– Відпусти мене. 

– Ти не прилаштована до життя. Якщо я тебе відпущу, ти помреш на свободі.

Іван ще якусь мить мовчав, зосередивши погляд на дружині. Ту, яку кохав дужче за життя – знищила його. Зруйнувала, перемоловши на фарш. Не дивлячись на контроль зі свого боку, довіряв їй. Піклувався. А вона! 

Хвойда.

– Забирайте. – наказав, втративши до жінки інтерес. 

Ті самі чоловіки, що змусили дивитися на знущання Яреми, підняли її напівоголену й поволочили до автомобіля. Єва встигла побачити, як інше авто виїхало з лісу. Була переконана, що в ньому знаходився Ярема. Живий чи мертвий, не знала. Її очі наповнилися гіркими сльозами, бо хіба після таких травм виживають?! 

Іван забрався на пасажирське сидіння та гучно гримнув дверима. В машині стояв запах тютюну. Степан, ні на день не розлучався з клятою звичкою. Смалив, де тільки дозволяв хазяїн.

– Що накажеш робити з цим сараєм? – поставив питання, випускаючи у вікно струмінь диму. Пишався проробленою роботою, адже це він здав місце перебування обох коханців.

– Спали все до бісової матері. І хутір спали. Не хочу, щоб про це місце мені бодай щось нагадувало.

Іван закурив сигару та заплющив очі. Серце розтрощене вщент все ще кололо. Він приклав руку до грудей, аби якось зменшити біль. Марно. Довелось їхати в лікарню по допомогу. Шкода, що всесвіт не вигадав ліків проти душевного болю.

***

       Єву везли у невідомому напрямку. Через укол, який їй вкололи, жінка провалилася у забуття. Вона не мала сил чинити опору, все було, мов в тумані. Впродовж усієї дороги вона то прокидалася, то знову засинала. До тями повернулася, коли за вікном світало. 

“Найкраще рибу ловити на світанку” – лунали споминами нещодавні слова. Ярема. Могла поклястися, що щойно чула його заливистий сміх. Від згадки про чоловіка у Єви звело шлунок. Вона виблювала прямо на ліжко на якому лежала переодягнена в нічну сорочку.