В тіні обману - Тетяна Котило

       Єва та Ярема кохалися під покровом ночі, затуляючи долонями рота, аби сусіди з інших купе не почули їх. Єві здавалося, що вона втрачає свідомість, її кидало в піт, а потім у мороз. Перебуваючи у владі ніжності та поцілунків мліла від розпусних торкань. 

– Я навіть не знаю, куди ми їдемо. – промовила, лежачи в чоловіка на животі, вкритого простирадлом.

– Це сюрприз. Ти ж цього хотіла. – гладив волосся, плутаючи в ньому пальці. 

– Аби тільки з тобою і якнайдалі від усіх.

Потяг прибув разом зі світанком. Незадоволена життям провідниця попередила заздалегідь про прибуття поїзда, чим засмутила Єву. Цю ніч в тісному купе вона памʼятатиме до віку. Полиця, що служила спальним місцем була найкращим варіантом ліжка на якому вони усю ніч займалися коханням. Саме так називала це дійство Єва. То був не просто секс чи втамування тимчасової пристрасті, то було чимось значно сильнішим. Міцним, глибоким звʼязком. Контракт двох душ, які погодили свою зустріч у наступних життях.

– Можемо йти? 

Єва вклала руку в долоню Яреми, перебуваючи в передчутті нової авантюри. Перед тим, як допомогти жінці злізти з потяга Ярема викликав таксі. 

– Здається, це воно. – старенька Лада чекала на них біля виходу з вокзалу.  

Ярема назвав водію потрібну адресу.

Єва не знала, де вони, їй це було не потрібно, аби тільки разом, аби далі від правил і контролю. Ярема розрахувався з таксистом, коли той висадив їх на зупинці одного зі селищ. Табличка з назвою втратила частину літер, тому можна було лише здогадуватися, що за назва там приховувалася. 

– Це ще не всі сюрпризи. Далі пішки. – поквапився потішити кохану.

– Як?

– Жодний транспорт туди не ходить, хіба що.

– Хіба що, що? 

Ярема показав на віз запряженого конями.

– Ні, ні за що. 

– Не бійся, ходімо.

Сміявся з реакції коханої. З ним була безпосередньою, щирою, відвертою. Та не тільки Єва розкривалася поряд, Ярема також відчував, як з кожною хвилиною змінюється, як в ньому зростають почуття щоразу, коли дивився на неї.

Дідусь, на ім’я Омелько довіз Ярему та Єву цілих та неушкоджених. Ярема віддячив старому грошима та пляшечкою пива. Єва – щирою усмішкою. Вже добряче втомившись, жінка шпорталась об каміння, що лежало просто на дорозі. Добре, бодай перевзулась у балетки.

– Це вже тут. – заспокоїв Ярема, бачивши, що ентузіазм коханої випаровувався з кожною секундою. 

За п’ять хвилин вони дійшли до деревʼяної хатинки, що стояла самотньо посеред густого лісу. 

– Що це за місце?

– Ця хатинка належала колись моєму дідусю. Він був лісорубом. Вони практично виховали мене з бабусею, он на тамтому хуторі. – показав у бік лісу за яким ховалися покинуті хатинки.

– А твої батьки? 

– Вони померли, коли мені було одинадцять.

– То твоє дитинство також було нелегким?

– Вочевидь, воно у більшості є таким. Різниця лише в тому, що когось воно робить людиною – доброю, відкритою до світу, а когось, навпаки – жорстокою, владною, часто закритою стосовно інших. Бабуся та дідусь любили мене, і я їх також. 

Очевидно він мав на увазі Івана, все дитинство якого пройшло у дитбудинку. Чоловік забороняв торкатися даної теми, тому Єва, аби не гнівати та не засмучувати чоловіка, уникала розмов про це. Іван любив повторювати, що головним в його житті є їхня зустріч. Тепер вони є один в одного в усьому світі, і ніщо й ніхто не розлучить їх. Згадуючи ці слова, Єва втратила настрій.      

– Не думай про це. Ходімо всередину. Здається десь тут був ключ. – промовив Ярема, здогадавшись про все без зайвих слів. Він просунув руку під килимок, втім ключа там не було. – Можливо, він тут. – іншою схованкою виявився брусок, що лежав під лавкою, припертий каменем. – Є. – зрадів, адже не хотів вибивати двері, навіть якщо ті були доволі старими.

Ця хатина берегла найсвітліші спогади його дитинства. 

– Не був тут з дня похорону дідуся. Дід не витримав смерті бабусі. Пішов слідом за дев’ять днів. Але не будемо про сумне. Проходь. 

Ярема прибрав усюди пил, згріб газети, що лежали на столі та розпалив пічку. Поки чоловік прибирав в хаті, Єва готувала обід з продуктів, які Ярема прихопив зі собою. Попри те, що в будиночку давно ніхто не господарював, той був в цілком прийнятному стані. Єві тут подобалося.

Вона облаштувала місце для сну на пічці, не дивлячись на те, що звикла спати на дорогих простирадлах. 

– А будиночок, де жили твої бабуся та дідусь, що з ним стало?

– У нього влучила блискавка і він згорів. На хуторі нікого майже не залишилося.

Єва загорнулася у светр, який прихопила зі собою та сіла ближче до Яреми. 

– Ти одягнув. – вказала на кулон, який подарувала на його день народження.

– Звісно, тепер це мій надійний талісман. – Ярема притягнув Єву за край светра та поглянув їй прямісінько в очі. – Я кохаю тебе.

Не стримала радості, широко усміхнулася, бо вперше зізнався в почуттях.

– Я вже думала, що не дочекаюся від тебе оцих заповітних слів.

– То он якої ти думки про мене. А ну, ходи сюди. – захопив в обійми, не відпускаючи їх до ранку.

В хатинці було тепло та тихо. Лиш сова щось вигукувала, сидячи на дереві. Єва лежала в Яреми на грудях, слухаючи його рівне дихання.

– У мене немає життя поза маєтком.

Ярема напружився, адже думки про те, що  відбувається між ними не покидали його з того самого дня. Усвідомлював, що рано чи пізно доведеться робити вибір. Був відповідальний за те, що трапилося. І за Єву також.

– У тебе є я. 

Після цих слів Єва заспокоїлася та заснула. Їй снилося спокійне, тихе море. Вона плавала, втім, цілковито одна. Зненацька вода потемніла й на горизонті зʼявилася зграя акул. Єва почала гребти до берега, але було занадто пізно, зловіщі риби оточили її. 

В будинку щось грюкнуло і Єва прокинулася. Вона сіла на пічці, намагаючись згадати, де знаходиться. Жінка озирнулася на боки в пошуках Яреми, але його ніде не було. Одягнувшись вона вийшла у двір, але там також нікого не виявилося. Єва йшла вузькою стежкою, що вивела її з лісу, прямо на хутір. Це місце вражало своєю атмосферою. Ані душі, лише спів ворон, які поселилися на тополях. Більшість хаток покрились зарослями, серед них тільки дві мали життя. Єва віднайшла поглядом згорілу хату, відчувши, як в грудях стиснуло. Не дивно, що Ярема сюди не приїжджав, було гірко визнавати, що тут на нього більше не чекають. Єва опустила голову та попрямувала далі. Врешті стежка, що тягнулася від лісу привела її до озера.