В тіні обману - Тетяна Котило

Ярема увесь час стояв осторонь, вдававши незнайомця. Він озирнувся, аби переконатися, що за ними немає хвоста. Тоді підійшов до Єви та взяв за руку, що спітніла від хвилювання. 

– Ледь не попались. – припала чолом до грудей чоловіка, намагаючись вирівняти дихання.

– Все гаразд. Не варто хвилюватися з цього приводу. – підняв за підборіддя, аби бачити закохані очі.

Єва була занепокоєна, але м’який голос Яреми повернув її до життя. Поставив на землю. Заколисував, мов дитину налякану монстрами.

– Ходімо, наш потяг вирушає за десять хвилин. – він відібрав у неї валізу, і обійнявши за талію повів у бік перонів.  

Єва потайки раділа їхній пригоді, вона стежила за поїздами та людьми, що пробиралися крізь натовп в страху запізнитись. Ярема ні на мить не випускав з обіймів жінку, аби та ненароком не загубилась. Була розгубленою, але попри це щасливою. 

– Мушу зізнатись. Я зроду не їздила потягом. 

– Тоді вітаю з почином. – Ярема всадив жінку на нижню полицю спального вагона та всівся поруч. 

Впродовж мандрівки вони розповідали деталі зі свого життя, стаючи ближчими одне до одного. Ділилися таємницями, не підозрюючи поки про неминучість своїх рішень. В обох були занадто зайняті розмовою, аби відчути, що за ними стежать. Коли потяг рушив, чоловік в сірому костюмі загасив недопалок об асфальт і подався до автомобіля.