В тіні обману - Тетяна Котило

      За кожним вибором стоїть складне рішення. Хтось намагається відтягнути його, хтось якнайшвидше поставити крапку. Ярема, дивлячись на Єву, що мирно задрімала в нього на плечі, готовий був в цю ж секунду поставити знак оклику. Втекти за сотню миль звідси, аби тільки бути разом. Втім після кожної зустрічі з Іваном його впевненість зменшувалась. Молотком по голові били думки. Вирвати з безпечного середовища, сім’ї, аби що? Аби подарувати довгі місяці очікування, поки він перебуватиме в морі. Окрім того, не був певен, що зможе так вчинити з ліпшим другом? Не боявся кари, адже сам собі був карою, боявся в очах приятеля побачити біль розчарування. Ступив на чужу територію, встановивши власні правила.

Єва не розплющуючи очей почала вкривати тіло Яреми гарячими поцілунками.

– Всі ви, Єви, однакові спокусниці. – зупинитися, та як, коли був поведений на жінці.

– В цьому немає нашої провини. Ви самі нас зваблюєте, а потім скаржитесь, що це все ми.

– Ти маєш рацію, у всьому винні чоловіки. – перекинув жінку на спину та впʼявся в її губи. 

Смішила його, закохувала, розкривалася, мов квітка. Нікуди б не квапитися, не бігти, та годинник заповідав протилежне. Розлучатися щоразу було нестерпним бісовим випробуванням. Для обох однаково. Для обох не під силу.

– Давай втечемо на кілька днів? – поглянула крізь душу.

– Куди? 

– Нехай це буде сюрприз.

– Припустимо. А, що ти скажеш Іванові? 

Єва запнулася, бо доведеться збрехати. Переконати чоловіка – відпустити її. Куди? Ще не вигадала. 

***

        Єва знала, що їй доведеться добряче постаратися, аби Іван відпустив її. Тому, у хід пішли всі можливі засоби. 

– Не розумію, навіщо тобі їхати на незрозумілий ретрит, ще й самій.

– Бо ні з ким іншим ти мене не відпускаєш.

– Говориш, так ніби ти дитина, а я суворий батько.

– Хіба не так? 

– Не так. Я піклуюсь про тебе. – ходив кімнатою, міркуючи чи відпускати дружину. Жінки, їм завжди щось потрібно. Як не нова косметика, то зустрічі з подругами, а на фінал, спілкування в колі однодумців. – Ну гаразд, лише на чотири дні, за умови, що…

Єва було подумала, що чоловік зараз почне наполягати на супроводі охоронця, їх у нього було чимало, щоб зіпсувати план втечі. 

– За умови, що ти мені, як слід, – запнувся, але не від скутості, а радше, щоб нагадати про контроль над нею. – віддячиш. 

Чоловік сів в широке шкіряне крісло та стягнув штани.

Єві здалося дивним, що Іван не наполіг на супроводі котрогось зі своїх головорізів, натомість вимагав вказати де її місце. Нехай так, це не вперше, коли їй доводилося ставати перед ним навколішки. 

В двері Яреминого будинку хтось постукав. Дідько, не вчасно – розмірковував, поки йшов до дверей, щоб відчинити.

– Старий? Яким вітром? 

– Попутним. – Іван стукнув Ярему по плечу та не чекаючи на запрошення пройшов у вітальню. Там він наштовхнувся на валізу з речами.

– Відчалюєш кудись?

– В іншого мого товариша – весілля. 

– Весілля, це добре. – Іван сів за деревʼяний стіл на якому лежали вудки та інше приладдя. Він взяв до рук одну з них та вчепив гачок. – Памʼятаєш, після того, як ти врятував мене та виходив, ми рибалили? Все тоді здавалося таким не важливим, дрібʼязковим. Не те що зараз. В усіх на умі гроші, багатство, – перервав розмову, глянувши на акуратно складені у валізі речі, – думки, як відібрати чуже. Шкода. То був незабутній час. – Іван підвівся та поклав Яремі на плече руку. – Може, не поїдеш? Залишишся, порибалимо на човні, як колись? Погоджуйся.

Ярема глянув на Івана, відчувши деякий сором. Вляпався так вляпався. Обіцяв Єві бути з нею, бодай у цей вікенд.

– Ні, старий, не можу. Іншим разом.

Іван усміхнувся кутиками вуст, маючи при цьому замислений вигляд.

– Усі кудись їдуть. Ти на весілля, я в Мексику, Єва на ретрит з йоги. 

– Чого ти мафіозі? Всі ми повернемося назад. 

Але Іван нічого на те не відповів, лиш кивнув головою і подався до дверей.

       Єва нервувала, адже Іван наполіг на тому, аби відвезти її на вокзал. На вмовляння не їхати з нею, чоловік лиш відмахнувся. І ось, вони сидять в машині та прощаються. 

– Бувай, Єво. – заплющив очі та увібрав в себе аромат розплетеного волосся. 

Єва підняла на чоловіка очі й усміхнулася.

– Ти, чого? Мене не буде лише чотири дні. Тим паче ти також їдеш. Мені без тебе в маєтку буде самотньо.

Іван зазирав Єві в очі, думаючи, скільки ще приховує погляд. Дихав нею. Опікувався, а зараз повинен був відпустити.

– Я сумуватиму за тобою. Бережи себе.

– Я також, любий. – жінка притулилась губами до губ чоловіка, відчувши в роті гіркоту від поцілунку. 

Вона покинула салон автомобіля та вирушила на вокзал, озирнувшись на прощання. Погляд Івана був прикутий до дружини. Єва трималася впевнено, ніби не мала наміру змитися з коханцем. Завжди була високої думки про себе, хоча міг посперечатися, що сама про себе так не думала. Навіть тоді на холодній зупинці, проявляла пиху. Як би не ламав, не гнув додолу, поверталася до свого звичного стану. Стійка. І така бажана.

Ярема не міг відірватися від жінки, що прямувала до нього. Він нервово поглядав на годинник, стрілки якого наче завмерли. Боявся, що Єва не прийде. Втратить пильність і трапиться непоправне. Але ось вона стоїть перед ним, тримаючи валізу. Не приховувала емоцій, що виривалися назовні, лягаючи усмішкою на обличчя. Вона збиралася підійти до чоловіка ближче, втім Ярема зупинив її жестом руки.

– Єва Анатоліївна, ви забули в машині гаманець. – нізвідки перед нею з’явився Павло, тримаючи в руці шкіряний гаманець.

Єва розгублено зазирнула до сумочки, аби переконатися, що це не жарт чи якась перевірка. Гаманця там не знайшлося. 

– Дякую. Мабуть, вилетів. – вона заховала гаманець до сумки й дала водію знак іти.