В тіні обману - Тетяна Котило

      Єва змирилась з появою водія в своєму буденному житті. Павло досконало справлявся з відведеною йому роллю. Приїжджав у зазначений час, не маючи діла до життя жінки. Його задачею було доставити її цілу та неушкоджену куди велітиме. Втім, Єва особливо нікуди не їздила. З кав’ярні – додому, з дому до салону краси. На перший погляд, могло здатися, що її життя нудне, але чи так було насправді, коли потайки від усіх до неї приходив таємничий відвідувач. 

Ярема прокрадався в кабінет Єви через чорний вхід. Час обирав, коли в закладі було найбільше відвідувачів, що допомагало залишатись непоміченим. 

– Ти точно впевнена, щодо відсутності в твоїй кав’ярні відеоспостереження?

– Впевнена. Єдиною моєю вимогою було, відсутність відеокамер. Достатньо, що ними всіяний увесь маєток. Ти проникнув сюди розмовляти чи кохатися? – припала губами до шиї чоловіка. Забувалася, як тільки-но опинялася в його обіймах. Розчинялася в запахові, мов мильна бульбашка. Ярема не користувався парфумами, а лише одеколоном після гоління. І це був найкращий в світі запах від якого Єва непритомніла. 

Ярема заплющив очі, помираючи в тендітних руках чужої жінки. Різала без ножа. Розбирала на частини. Повільно, наче була садисткою. Спромігся схопити на руки та покласти на стіл. Пестив піддатливе тіло, цілував чутливі місця, доводячи обох до оргазму.

– Ти сьогодні мовчазний. Тебе щось бентежить? – поглянула так, що хотілося померти.

Ярема опустив очі, не знаючи, як зізнатися про своє рішення. Прийняв. Затвердив. А щойно знову завагався. Єва вислизнула з рук чоловіка, здогадавшись про що той думає. Залізла у свою сукню, наче в броню.  

– Не треба. – прибрав долоні, якими затулила обличчя. Соромилась. Знітилась під впливом його очей. – Зі мною можеш не прикидатися. 

Вже й сама знала, що може бути собою. Реготати у весь голос, говорити, не обдумуючи кожне слово. В цій кімнаті не даватимуть оцінку, не засуджуватимуть. Не каратимуть за провину.

– Не залишай мене. – зазвучало, як молитва, яку готова промовляти щодня. На колінах. Перед ним, мов перед іконою. – Я не знала, що може бути інакше. Просто. Легко. Тепер я знаю, яка я насправді. – вчепилась за руки, готова припасти до ніг.

В очах Яреми промайнув жаль. Життя несправедливе, якщо послало таке випробування. Краще б він узагалі не приїжджав, ніж роздирав себе на шмаття.

– Зустрів би я тебе першим.

– Але не зустрів. То, що тепер робити? Страждати, відмовлятися від щастя решту життя?

– Я не маю права наражати тебе на небезпеку.

– Ти вже наразив. – прямим поглядом кудись в душу. Правдою в свідомість. – Якщо ти поїдеш, я помру. 

Не витримав, тіло скував біль. Горлом пройшов спазм. Він заховався у вогких долонях коханої жінки, що тремтіли, мов осіннє листя. Скоїв непоправне. Вони не знали який їм відведений термін, тому не зволікали – бути разом.

***

       Єва сіла на відведене їй пасажирське сидіння. Досі гнівалася на Івана за те, що найняв для неї персонального водія, а також на Павла, якого всяко намагалася зачепити, хоч і розуміла, що його провини тут немає. Попри щоденні спроби допекти йому, чоловік залишався байдужим і спокійним. 

– Висади мене в центрі. Хочу зайти в ювелірний магазин. – навіщось зізналась в останньому, так ніби він запитував.

Після того, як Єва опинилася за межами маєтку та зникла з поля зору Павла, зітхнула з полегшенням. Однаково тиснув на неї своєю щоденною присутністю. Мріяла вирватися з-під домашнього контролю, а тепер ще й поза його межами. 

– Чим я вам можу допомогти? – приємна консультантка одразу пішла у наступ.

– Я обираю подарунок. 

– Чоловікові? Подрузі?

– Чоловікові.

– Колезі? Другові? Коханому?

Можна було подумати, що Єва розгубилася від кількості запитань, які на неї вивалила консультантка. Та насправді при останньому переліченому відчула, як в ділянці живота занило. То не було схоже на почуття з якими зіштовхнулась коли зустріла Івана, то було інше. Вона нетерпляче чекала на кожне їхнє побачення. Бігла в обійми, не турбуючись який матиме вигляд, якщо заскочить на чоловіка зверху. Поряд Яреми могла не контролювати себе. Важливим процесом було розслабитися та вільно дихати. В цьому й полягала безпека, яку Іван перетворив на контроль.

 – Коханому. – відповіла дещо знітившись.

Консультантка, довідавшись про бажання Єви, виставила перед нею підвіски повʼязані з морською тематикою. Ярема не був прихильником всього, що блищить, про це свідчив його хрестик, що висів на звичайній шнурівці на шиї, тому Єва зупинила свій вибір на білому золоті. 

Чоловік не збирався святкувати свій день народження, бо не вважав цю щорічну дату чимось грандіозним. Якщо тобі дано було народитися, то живи гідно, інколи до буденності, додавши трохи розваг. Вважав себе далеко не праведником. Радше самітником. Та Іван, довідавшись, що Ярема не планує приймати гостей, вирішив інакше. Чоловік забронював столик в одному з ресторанів, влаштувавши для друга святкову вечерю. 

– Мої вітання, друже. Тримай, це тобі. – вручив новенький рибацький набір.

Ярема подякував і потайки поглянув на Єву, що несміло простягнула руку для привітання.

– То, що? Нумо святкувати. – Іван не зволікав і всіх запросив до столу. 

Єва не розуміла, звідки в неї з’явилися будь-які сили, аби не видати якусь зі своїх тривог. З обох боків сиділи чоловіки, котрим була однаково небайдужа. Один з них володів її життям від А до Я, інший володів не лише її тілом, але й серцем.

Іван збирався промовити перший тост, та дзвінок його смартфона вивів того на вулицю. Єва з легкою усмішкою на губах провела поглядом чоловіка.

– Думає, що я нічого не підозрюю.

– Про що ти кажеш?

– Про нову коханку мого чоловіка.

– Звідки тобі відомо? Може ти накрутила себе? – Ярема не хотів думати, що Іван повернувся до давніх звичок, адже той розповідав, що в шлюбі з Євою зав’язав з усіма коханками.