В тіні обману - Тетяна Котило

– Голова дещо болить.

– То можливо залишишся вдома? Думаю, твої працівники здатні впоратися без тебе.

– Зараз минеться. Я випила пігулку.

– Як знаєш. – припинив наполягати, натомість озвучив новину, яку Єва не очікувала почути. – Знайомся. Це Павло, твій персональний водій. Від сьогодні він возитиме тебе куди скажеш.

Єва озирнулася і побачила біля дверей молодого чоловіка одягненого в білу сорочку та чорний костюм. Все, як того вимагав Іван. 

– Павлові тридцять, одружений, має двійко дітей. Стаж водіння дванадцять років.

Єва знала, що Іван не випадково обрав для неї водія з “багажем”. У відкриту не виказував ревнощів, але схожі вчинки говорили за себе.

– Чому так раптом? Я без нього нормально обходилася. Чи ти мене в чомусь підозрюєш? – обурилася, адже поїздки без стороннього супроводу були для неї особливим видом задоволення. 

Дорогою Єва робила музику гучніше та співала у весь голос. Обов’язковим ритуалом було – відчинити усі вікна, аби дозволити вітрові грати волоссям. Втім, щойно в неї відібрали – те єдине. Дали погратися іграшкою задля втіхи, а потім, не запитуючи, боляче вирвали з рук.  

– Це задля твоєї безпеки та мого спокою. – відповів, не відводячи погляду. – Більше тобі не доведеться їздити в дощ.

То он воно що. Карав за те, що запізнилась. Вказував місце. Ланцюги, які послабив, затягнув дужче. Єву переповнював гнів, адже Іван знову намагався контролювати її життя. Тримав на прив’язі, мов собаку, яку випускав інколи погуляти у двір. Погоджувалась. Приймала, адже не знала, що може бути інакше. З одного поневолення потрапила в інше. Підставила шию ярму. Тепер би скинути його, та, як, якщо міцно тримає. Бряжчить терновими занозами, поскрипує металом.

Вона відмовилася від сніданку, бо шматок до горла не ліз. Натягнувши усмішку, попрощалася з Іваном і пішла до автівки. Пересувалася впевнено. Повна грації. Іван закотив очі, дуріючи від її вміння майстерно володіти собою. Пишався дружиною, як зразковою ученицею. Собою – як учителем.

Слідом за Євою вирушив Павло, збагнувши, що потрапив у сім’ю, де усім керує винятково чоловік.

Від’їхавши від маєтку, Єва скинула підбори та зав’язала волосся у довгий хвіст. Остогидло маскування. Те й робила, що у всьому слухалася Івана. Не знала, де вона справжня, а де надуманий кимось образ. 

– Мій чоловік найняв вас, щоб стежити за мною? – звернулася до Павла.

– Іван Захарович найняв мене, як вашого особистого водія. Жодного слова, про те, щоб стежити за вами, не було. 

Не повірила. Але й не наполягала на правді. Щойно відчула свободу, як клітка знову зачинилась. Почувалася розбитою. Поневоленою рідним чоловіком. Крокувала заплутаними стежками невідомо куди ті приведуть.