Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Московит переступив з ноги на ногу.

— Не ведаю, што писать.

Польський агент — московський утікач — зрозумів, що справу зроблено.

— Да как же не ведаешь? Имена пиши шпегов ваших, да супротив каждого имени — какому он слову поверит. Будет у нас грамотка — отпустим тебя. И Мехмед-пашу вписать не забудь, да чем вы его купили.

Ордин-Нащокін почав писати раніше, аніж упала остання піщинка.[234]

— Ну, а жінка ж до чого?

— Вона дуже сильна. Тільки спить уже кілька років.

Боян подумки завважив, що про те, як вона прокидалася, тут не знають.

— Якщо її просто вбити, то невідомо, куди її сила піде. Якщо в нашого Дорофея увійде, то вб'є його, розірве зсередини. Але Джакопо пише: якщо її, сплячу, вб'ють при ньому, та біля гори, опанує він її силу, стане ще могутнішим.

— А воно нам треба?

Драгон почув підтвердження своїх думок. Можновладці бояться ворожбитів, від яких не відомо, як захищатися. Сьогодні він свій, а завтра?…

— Треба, бо ціна — смерть Хмельницького.

Ференц аж сплюнув.

— Його чари не беруть. То ти, твоя милість, обіцяєш Уманський полк переманити, то…

– І полк перейде, як Богдана не стане. Є такий козак Бублик, що мріє мати великий маєток, а Хмельницький давно обіцяв побувати в нього у гостині на пасіці.

— Дурниці! Хміль не їздить сам! Той Бублик не встигне й курка на пістолі звести, а отруїти — так його самого змусять покуштувати з кожного глечика.

«Тільки б Тяфка передчасно не здійняла тривоги!»

— На пасіку нападе такий загін, що самим своїм виглядом налякав би й стародавніх спартанців, а ще куля їх не бере! Та для цього нам потрібен сильний чаклун.

— Нечисту силу пошлете? Ну, ваша справа, ваша й на Страшному суді відповідь. І де ж ви вб'єте цю відьму?

— Джакомо їде до гори Батіг, тут поряд. Ми завтра їдемо йому назустріч. Він не хоче, щоб його бачили мої слуги. Як і ти — боїться довгоязиких.

— Добре. Однак сподіваюся, твоя милість усе сказав.

Кирину знову здалося, що Ференц уважно на нього дивиться.

«Та йдіть, нарешті! Йдіть! ІДІТЬ!»

…Покинувши свого товариша, песиголовиця розчинилася в сутінках. У її генах та життєвому досвіді більше залишалося від тваринних предків, аніж у людей, до того ж вона була досвідченим військовим розвідником. Отож навіть якби не чари, мало хто міг би її помітити.

Особа одного біологічного виду в принципі не може описати, як сприймає світ представник іншого виду, тому, коли ми скажемо, що Тяфка дізналася, де знаходиться полонянка, за запахом, це буде так само, якби хтось спробував словами переказати мелодію чи картину.

Застережний захід, до якого вдався Лжеганжа, тепер обертався проти нього — сплячу дівчину поклали в комірку біля кухні, у якій не було вікон. Той вигляд обличчя, який з'явився у кінокефалки, коли вона це зрозуміла, можна приблизно передати словами «презирлива посмішка».

Тепер залишалося дочекатися повної темряви, проте де? Підвал, льох, чи як це назвати, де вони вийшли, знаходився просто у товщі валу, однак туди пройшли двоє.

Серце Тяфки зайшлося з переляку, бо (як їй здалося) вищий, зі смолоскипом в руці, не піддавався гіпнозу, проте Боян виявився сильнішим, аніж вона думала, — і його не помітили.

Тим часом розвідниця знайшла собі притулок — у дворі замку стояло кілька саней, і вона сковзнула під одні з них, — добре, що сніг біля санок був утоптаний — з них явно щось недавно знімали, вживати заходів для маскування не довелося. На снігу вона могла пролежати значно довше, аніж людина, не раз і ночувала в кучугурах.

Перебуваючи у такій позиції, вона замислилася над дивними жартами долі: наскільки було їй відомо, це була перша дружба (не ділові стосунки, а саме дружба) між людиною та плосколицим (так приблизно можна перекласти назву, що її дали песиголовці виду Homo sapiens), утім, її завдання і полягало в тому, щоб перекрити назавжди переходи між світами, бо ситуації, коли в одному світі наймали вбивць для іншого світу, давно стали всім поперек горла.

На щастя, жоден чаклун плосколицих не вмів пробивати нові шляхи. Щоправда, у них з'явився один, що дещо наблизився до цього вміння, проте його сила була явно недостатньою. Тільки якщо він об'єднає свою силу з іще потужнішою (Тяфка бачила й інші можливості, аніж принесення в жертву Вівіани[235] у летаргічному стані біля гори) — тільки тоді…

Отже, його треба вбити, а якщо він ще й ворог мого друга — ще краще.

Уже після півночі песиголовиця почала діяти.

Чорний хід зачиняли зсередини на гачок, а поряд із ним сидів на ланцюгу величезний собака. Імовірно, що дводушник через чорний хід не ходив.

Кінокефалка й вухом не повела — не народився ще такий пес, щоб на неї гавкнув.

Справді, сторож філософськи дивився, як Тяфка відкрила гачок лезом чекана.

Комірку, перетворену на камеру, охороняв вартовий, якому спочатку здалося,