Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— А це справжній Ганжа?

Тяфка знизала плечима — мовляв, тобі видніше.

«Мені платять, щоб я знайшла наших, хто наймається до вас для вбивств. Ходімо разом».

Драгон відчув щиру радість — не багато було людей, яким він би довіряв так, як істоті, що стояла оце перед ним.

Тяфка пішла до льоху і повернулася — куртянин куртянином, до пари Бояну. До речі, тягла на плечі ту саму жердину. І дві пари лиж-снігоступів. Подивилися, усміхнулися, Боян (як він це називав) напустив на себе інше обличчя — тепер звичайна людина побачила б чолов’ягу років сорока п’яти, сивого, з блакитними (а не чорними) очима.

Песиголовиця і собі теж — викапаний молодший брат.

Боян не знав терміна «легенда» з лексикону розвідників майбутнього, та вигадував саме легенду. Отже, вони з глухонімим братом — волохи.

Чому тут, чому без коней та без зброї?

«Ми — охоронники купця, на якого напали розбійники. Не повірять, про такі напади чутки йдуть, як по воді кола. Відстали від каравану… Не піде. Без коней затриматися можна, лише напившись, або в курв… Та слуги одного каравану п’ють і грішать усі разом… Стій-постривай, хлопче! Ми були гінцями! Точніше, охорона гінця, а…»

Голоси, що долинали десь з-за повороту стежки, змусили Бояна відволіктися від своїх думок.

— Сховайся за кущ.

Тяфка нахабно стягла із супутника торбу з глиняними кулями і виконала наказ.

Кирин напружився, і сліди його супутниці замело снігом. Це було важко; коли вони йшли з хутора, то Тяфка знищила їхні сліди кроків, приблизно, на двісті, а він знесилився за чверть цієї відстані. Залишалося сподіватися, що погоня не здогадається, що вони пішли озером. Спроби ж викликати снігопад чи вітер-завірю-ху не привели ні до чого, і Боян дійшов висновку, що для цього потрібні умови і що до найсильнішого чаклунства він може вдатися, тільки коли його життю загрожує видима небезпека.

З-за повороту з’явилася група селян, озброєних чим Бог послав, проте… судячи з того, як вони тримали сокири, вила, цепи, то під Пилявою та Зборовом без них не обійшлося.

— Доброго дня, православні! — Боян вирішив зразу показати, що він — свій.

— Ану перехрестися! — гаркнув маленький, зморщений дідусь (і де там той голос вмістився, га?).

Кирин у відповідь не лише хрестом себе осінив, але ще й «Отче наш» прочитав.

— Звідкіля йдеш, чоловіче? — дідок явно не вперше допитував підозрілу людину!

— Ох, православні, тут таке, таке діється… Я охоронцем був гінця князя-воєводи. Ми… той… заблукали трохи… потім бачимо — хутір, дерезою обсаджений. На березі озера. А там — нікого. Заночували, вранці старший послав нас із братом на озеро — здалося йому, що на кризі хтось лежить. Пішли ми — ні, це просто колода якась…

У кригу озера справді вмерзла якась деревина, хто бажає — хай перевіряє.

— Повертаємося, — Боян знову перехрестився, — немає на хуторі нікого й нічого! Ні людей, ні коней, ні, — Боян понизив голос до шепоту, — слідів немає! Неначе і не були ми там! Ну, ми й тікати!

Здивований гук пішов натовпом. Не те щоб вони зовсім не вірили, віра в диво була в них у крові та кістках. Але одна справа — вірити та ахати, коли тобі переповідають: «Чув я від дядька, а той чув від кума», і зовсім інша — ось так…

— А заприсягнутися можеш?

Що ж, була одна річ, якою Боян міг безбоязно присягати, і він уже відкрив був рота, щоби сказати: «Щоб мені повік щастя не бачити, якщо я брешу», коли з-за повороту вилетів хлопчак на маленькій кобилці:

— Знайшли! Мертву! Вовк її!

Люди познімали шапки та почали хреститися, читати молитви.

— Один чи?…

— Один! — підтвердив хлопчина. — Наші по сліду пішли, бо вона ще тепла!

Збіг навряд чи був випадковим — вовки вкрай рідко діяли поодинці, а щоб ще серед білого дня?!

— Вовкулака, я ж кажу, вовкулака!

— Або дводушник, — уточнив отой зморщений дідуган.

Боян ледь стримався, аби при всіх не стукнути себе по лобі. Справді, це пояснює все! Дводушник, як він міг забути?! Людина, чия душа під час сну переселяється в тіло вовка! (Слів «це не просто сон, а специфічний вид трансу, під час якого встановлюється телепатичний контакт», Кирин, звичайно, не знав і не мислив такими категоріями.)

«Ось як на нас із Рудольфом нацьковували вовків! Ось чому не встигла подати знак застава Брацлавського полку!»

…Що сотня приречена, Семен Яковенко зрозумів майже зразу. Ляхи увірвалися до Ворошилівки зусібіч, і їх було дуже багато.

«Зрада!» — іншого пояснення, чому вартові не гукнули на сполох, Семен не міг уявити.

Про те, що на всіх постах бачили якогось бродячого собаку з явною домішкою вовчої крові, він не знав, а якби і знав, то не надав би цьому значення. І не побачив би зв’язку між цим звіром та тим, що ляхи знали пароль.

Сам він не загинув у перші хвилини тільки тому, що ляхи не стріляли — діяли лише холодною зброєю, явно побоюючись викликати пожежу.

Семен перестрибнув через тин, і раптом його погляд за щось зачепився. Знадобився якийсь час, щоби зрозуміти, за що саме: дзвіниця не палала! Ще восени, після першого нападу поляків на Красне, полковник Нечай наказав мати в усіх селах та містечках фігури.

Сотник Шпаченко цей наказ виконав просто: на дзвіницю затягли кілька оберемків хмизу, залитих смолою. Там же тримали і вартового.

Справді! У снігу перед дзвіницею лежало мертве тіло, що явно з висоти впало.

«З лука застрелили!» — Семен кинувся до церкви.