Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Звичка готуватися до всього, яка вже кілька разів рятувала Бояну життя, не полишила його й цього разу.

Кирин узяв одного небіжчика, уважно роздивився його, скинув униз, зачинив ляду, сам одяг його вигляд і ліг на звільнене місце. Це було зроблено більш ніж учасно — до дверей хтось підійшов.

— Тут нас ніхто не може почути, навіть і випадково. Мої пахолки певні, що у цьому льосі нечисто, та й я бачу, що нікого близько нема. Хоча я не вірю в козацького шпега серед нас.

— Шпигунів, мабуть… — Драгон мало не підвівся, щоби переконатися, що це таки голос його знайомого Ференца.

— Шпигунів, мабуть, справді немає, проте — чого людина не знає, того п'яна не скаже.

Ференц ступив кілька кроків і зупинився поряд із Бояном, руку простягни — і дістанеш. Мовчанка тяглася, як страшна, нестерпна мука.

Бояну здавалося, що Ференц дивиться на нього впритул, свердлить очима. Смолоскип у руках дивної людини — явного українця з угорським іменем, хлопа, який мав високе становище при дворі одного з найбільших магнатів, — тріщав, чад заповнював приміщення.

— Та немає тут нікого!

— Вірю тому, що бачу. Чому провалилася остання спроба вбити Хмельницького? Один зі слуг утік. Наш з вами пан не надав цьому значення — мовляв, цей хлоп знати нічого не може. А він випадково підслухав та й втямив, що в Чигирині його за таку звістку озолотять. Тепер краще нас із тобою живе, твоя милість.

— Ще сяде на палю!

— Як Бог дасть.

Боянові знову здалося, що Ференц роздивляється його упритул.

— Та чаклунка, що її схопили твої люди ціною оцих втрат…

Серце Кирина неначе провалилося кудись глибоко-глибоко.

— Не треба… Не один я знаю, моїх людей тут більше, аніж твоїх залишилося, та й не простить пан Мартин моєї загибелі… Він проти твоїх, твоя милість, справ з цим чаклуном. Та перестань за шаблю хапатися, я колись зі справжнім Ганжею рубався, ми з ним рівні були… Це ти його вбив?

Мовчанка.

— Ти. Отже, ти з Волощини. Чого ж хочуть боярин Мирон Костін та московський канцлер[227] Ордин-Нащокін?

— Того, що й пан Калиновський, — щоби бидло, що посміло повстати проти Богом даних панів, сконало на палях!

— Ворожбити тут до чого? Тільки не пробуй брехати: частку правди я знаю, а от тобі невідомо, яку саме частку. А пан Мартин дуже занепокоєний, бо якщо про чаклунів знаємо ми, то можуть дізнатися й інші, а католицька церква не дарує такого.

— Давно, років десять тому, пан Костін уклав союз із одним ворожбитом з Неаполя, тому був захист потрібен. Це ж здається, що бути чаклуном — райськи жити.

— Я знаю, що їх можна і вбивати, й хапати. До ладу.

— Той навчив іще одного. І він же вашим людям допоміг з Ордин-Нащокіним.

Чоловік дуже правдоподібно вдав здивування. Тобто він справді був здивований, більше того, він злякався, проте вміло приховав це — він умів приборкувати свій переляк, то й мав точнісінько такий вигляд, який мусить мати людина, що прийшла до коханки і побачила в неї незнайомого чоловіка.

— Как говорят там, откель оба мы родом, — в ногах правды нет. Садись, твоя милость.

Непроханий гість — чи господар? — розмовляв російською досить чисто, хоча деякі слова вже прибрали польського акценту.

Людина, що потрапила в пастку, покірно сіла — вона-то без зброї, а от цей — і при шаблі, і при пістолях. І ще один тихо-тихо увійшов у двері, став за спиною.

— А чи вместно сыну боярскому,[228] да немалой породы, мужика торгового из себя корчить?

На обличчі Ордин-Нащокіна (а це був він) не здригнувся жоден м'яз.

— На волохов надежды свои покинь. Князь-воевода и вашим, и нашим, но больше он всё ж Жечи Посполитой приятельствует.[229] И мы с тобой в Хотине, где не пыркелаб[230] — тут паша есть, как тут не быть паше. А в седло твоей милости роспись зашита полкам султанским, кои под Азов направлены будут.[231] Конешно, воля великого государя — да прародители твои в гробах-то не перевернутся, что ты воровским казакам пособник сделался?

Незнайомець поставив на стіл каламар із пером та пісочний годинник.

— Счастье твоё, сын боярский, што рука[232] у тебя — ни с какою другой не спутаешь. Как поверну я часы — побежит песок. Ни убежать, ани помереть мы тебе не дадим. Не напишешь — кивну я в окно, побежит к паше хлопец… Ну, салтановы заплечные мастера, знамо дело, не чета нашим. Батюшка мой в татарском полоне ничего не сказал, а у нас живо признался, что хотел в Святое Письмо слова «и огнём» воровски добавить,[233] православную церковь в соблазн ввести, Новгород шведам сдать и великого государя колдовством извести. Так что не дуже тебя турки помучают,