Сакрал - Ірина Хомін

Коли океан після відчайдушного штурму берегових скель нарешті затих і став суцільною водяною гладдю, серце Кролла стиснулося з такою силою, що біль озвався в усьому тілі й змусив пальці вчепитися в жезл. Він відчував себе безкрайньо самотнім. Тут, на березі океану, не було навіть чайок.

Він знав чому.

Тут не було й звірини — в цьому Кролл був стовідсотково впевненим. Він був сам. І він так і не звик до страху…

Руки автоматично ковзнули по жезлу і підняли його вгору. Погляд метнувся кудись убік. Кролл не хотів бачити того, що наближається до нього. Те, що змусило змертвіти місцевість і… навіть хвилі позбавило життя. Океан нині не виглядав океаном. А вітер більше нагадував подих — деколи гарячий, а інколи просто морозяний, здавалося, от-от випаде сніг…

За стільки років блукання по світу, вірніше, його відлюдними закутками, волосся Кролла відросло і могло б вільно спадати на плечі, якби не вітер, що рвав його в різні боки, інколи ставлячи сторчма, наче хтось невидимий та химерний запустив у нього свої щупальці й намагається вирвати з корінням. Ніхто б не впізнав у Кроллі колись бритого наголо єгипетського жерця. На ньому вже не було світлої золотавої одежі, що належала за правом верховенства. Була чорна брудна ряса, капюшон якої рвав вітер, погрожуючи настромити на голову і, через великий розмір, затулити від нього навколишній світ.

У тиші, від якої крижаніла кров, вчувалося завивання вітру і віддалені химерні голоси, що не належали ані живим людям, ані цьому світові…

Кролл випростався, підніс жезл ще вище і стиснув його обома руками. Це коштувало зусиль, бо страх спаралізував усе тіло.

У нього зараз виникло одне-єдине бажання. Він ще ніколи нічого так не хотів, як цього.

Не бачити того, що діється навколо. Не бачити того, ЩО ПРИЙШЛО ПО НЬОГО.

Просто заплющити очі й померти. Зникнути.

А вітер щодалі ставав сильнішим, проймаючи Кролла то морозом, то теплом.

Кролл нараз відчув, що ВОНО зовсім поряд. Раптово розсипався камінь, що стояв за якихось півметра від нього. Розсипався на порох, який відразу вітер поніс у безвість…

ВОНО любило мучити. Особливо страхом.

Кролл стулив повіки і несподівано для самого себе мовив:

— Коли-небудь ти зіткнешся з тим, хто тебе зупинить… Інакше просто несправедливо…

Крихітна молода дівчина сиділа просто неба на траві на вершечку величезного пагорба, з якого відкривався неймовірної краси краєвид. Крутий спуск був в уяві мало не прірвою, за якою лежала захована в глибині між горбами рівнина, розділена навпіл блискучим лезом ріки. А на полотні красувався величавий храм поміж тих же горбів, точніше, на підніжжі одного з них, храм на березі озера, сліпучо-білий з витонченими архітектурними композиціями, безліччю граней і білими мармуровими сходами, що спускалися до самої води.

Залишилося нанести лише кілька штрихів, і Тереза втомлено опустила руки, з якоюсь прикрістю перевела погляд з недокінченої картини на реальний пейзаж і подумала: шкода — адже така будівля справді б прикрасила краєвид.

Забруднені фарбою пальці ковзнули по оголених ногах і залишили темний брудний слід. Вона могла б витерти ноги хусточкою, але не схотіла — все одно зараз зійде вниз і скупається в річці. Молода художниця завжди купалася на смерканні в холодній гірській річці, уявляючи себе жрицею невидимого храму на березі озера.

— Гарна картина, — почула вона позад себе. — Ти ще не завершила її, а вже поставила в кутку свій таємничий знак.

Незнайомий махнув рукою, вказуючи на щось середнє між двобічною свастикою і колом.

Він обійшов картину, і Тереза мала можливість розгледіти чоловіка, який з'явився нізвідки. Власне, можна було зійти сюди стежиною з боку селища, але стежка простягалася перед очима Терези — вона б помітила його!

Ні, він прийшов з боку лісу, з Пагорба Тіней, який обминають місцеві жителі. І їй теж не радили йти понад «прірву», казали, що там недалечко є межа, де починається земля проклятих. Чому так говорили, Терезі вивідати в місцевих не вдалося, а піти і подивитися самій, ЩО ТАМ, вона теж не наважувалася.

— Я ставлю такий знак на кожній своїй картині, — відповіла Тереза, коли незнайомий знову глянув на полотно.

Той кивнув — мовляв, знаю.

Його цікавив сам храм. Не горби, не вкриті лісом схили, а храм. А ще озеро.

— Так, він справді знаходився на отому схилі, — підтвердив незнайомий. — І можливо, такий само сліпучо-білий…

Дівчина не зрозуміла.

— Справді, було б дуже добре, якби