Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

В руських краях ти багато отруйного зілля зустрінеш.

Та й на чаклунок також руська земля не скупа.

Бачив чаклунок я сам, що ночами у небі ширяли,

Бачив летючих відьом, що гарцювали вночі.

Бачив, як з чистого неба своїм чародійським закляттям

Ті чарівниці дощі й хмари стягали з небес,

Збурюють ріки вітрами і хмари громами сповняють,

Град насилають важкий відьомським словом своїм.

Четверо їхали попереду саней, і троє з них думали про четвертого. Точніше, про першого.

Усі вони були досвідченими вояками, двоє — старими січовиками, і вислову «накази не обговорюють» не вживали — так само, як і не смішили людей відкриттями на кшталт: «Людині потрібно дихати». А хіба хтось сумнівається?

Отож, коли кошовий наказав: отаманом буде Боярин, — ніхто не сказав нічого. Однак думати — думали.

Кирин[2] Драгон, прозваний так, бо служив у драгонах,[3] кинув погляд назад, на сани, і зайвий раз переконався, що з обличчя Адама Першого (Божий дар якийсь у того Івана Сірка: скаже щось звичайнісіньке, а всі сміються. Ось і тоді, як Адам з’явився на Січ: «Раз Адам, то хай буде Перший» — ну що тут такого? А вся Січ реготала) — що з обличчя Адама нічого прочитати неможливо.

Утім, вони всі тут такі, тільки виявляється це по-різному: Адам мовчав, як німий, а Білий з Барилом теревені правили увесь час, а проте, якби хтось їх почув, то нічого, ну просто нічого б не дізнався. Драгон ще місяць тому не повірив би, що можна стільки часу балакати ні про що.

— Стійте! — голос Боярина хриплий, уривчастий, але Кирин уже вкотре впіймав себе на думці, що колись той, мабуть, непогано співав.

— Драгоне, в тебе… є якісь відчуття?

Згадані вже Білий з Барилом навіть не приховували свого здивування: що це ще за відчуття повинен побратим мати?

– Є, — похмуро відрубав Кирин, — є враження, що ми… що щось негаразд!

Страшний був урок, після якого затямив козак: його відчуття небезпеки не бреше. І не помиляється. Майже два роки тому…

— Пане полковнику, з Дубиною щось не те!

— Не те, — полковник Голота був у доброму гуморі, — у карти продувся, від молодиці відкоша отримав, пробував розпускати руки — то летів, та ще й спотикався. Макогін у вмілих руках — страшна річ.

— Пане полковнику…

Як, ну як йому пояснити?!

— Хоча він і твій побратим…

— Але мерзотник. Давно знаю. Та поки він при мені, то ось він у мене де!

Кулак полковника завбільшки з дитячу голову.

— Та й не тобі мене вчити!

— А якщо зрадить?

— А оце дзуськи! За ним таке, чого ляхи не подарують. Отож, хлопче, краще візьми десяток… про всяк випадок… — та до Пободайла[4] лети. Лети, а не їдь! На нас іде пан Мирський, а це страшний ворог, отож хай Степан поспішає.

Не бачив більше Драгон полковника. І ще тисячі півтори лягло трупом — через зраду Дубини. Ну і хто тепер доведе, що це він колись відчинив козакам браму замку? Хто з поляків це стане слухати?..

Отаман відімкнув скриню, що знаходилась у санях, витяг польські шапки, собі — дорогу, з пером та червоним лалом,[5] Драгонові ж передав кушме.[6] Кирин, відчувши в шапці вагу, помацав. Так і є — між шкірою та підкладкою дві сталеві дуги, хрест-навхрест. Шапка молдовського воїна… Руки робили свою справу, а душа у п’яти впала: Драгон нікому, ніколи не казав, що хоча і русин з походження, але родом з Молдови.

Нікому не казав, боячись, що його видадуть, бо у цьому питанні всі володарі одностайні: круль видасть, цар видасть, хан видасть, якщо взнають, хто сховався в їхніх володіннях. Може, і гетьман видасть: воно йому треба, щоб зайда якийсь людям такий приклад показував? Пошепки кажуть — були вже замахи на Богдана… А коли видадуть до Молдови — можеш кричати на муках, що ти нічого не знав, що гадав, у тій склянці ліки. Навіть якщо повірять, все одно сунуть палю в те саме місце, для науки народу, аби інші думали головою.

Боярин тим часом змінив кожух на дорогу шубу, а шаблю — на довгу шпагу.

— Свої б із мушкетів не привітали.

— А ти загни по-нашому.

— Ляхи теж по-нашому вміють.

— Так, як ти, не вміє ніхто. Тільки спочатку треба взнати, чи точно це наші, а то сам Потоцький як закричить: «Це лайдак Петро Білий, хапайте здрайцю».

І раптом, без переходу, Барило запитав те, про що думали всі:

— Краще скажи, Боярине, чому від своїх ховаємося?

…Коли кошовий наказав їм (кожному поодинці) — їхати до нього на зимівник, поголити оселедці та сидіти як миші, — ніхто, ясна річ, нічого не