Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Згідно з традицією, яка, втім, не мала сили закону, місце великих гетьманів повинні були посісти гетьмани польні, а от на їхні посади треба було призначити нових людей. Та проти польного литовського гетьмана Януша Радзивілла, протестанта за вірою та людини непересічної, піднялися всі нікчеми й нездари, які почали галасувати, що він єретик та прихильник «мирної партії». У свою чергу, Радзивілл не бажав бачити не лише великим, але навіть і польним гетьманом королівського ставленика Віцентія Гонсевського, хоча той був обдарованим полководцем, і якби Радзивілл зважав на інтереси справи, то про кращого заступника і не мріяв би.

Отже, Радзивілл наказав своєму прихильнику Владиславу Сицинському накласти veto на всі рішення сейму. Доленосність цього рішення полягала в тому, що досі принцип liberum veto, тобто одностайності, існував лише на папері — навпаки, коли держава перебувала у тяжкому становищі, рішення приймалися більшістю голосів, а меншість підкорялася. Тепер становище було таки тяжким — саме тоді пролунали слова: «Хмельницький мовчить, мов вовк у засідці лежить», — проте увага польської еліти розпорошилася між сотнями різних міжусобних конфліктів, переважна більшість магнатів була радше задоволена новим прецедентом, що дозволяв зірвати прийняття невигідного комусь рішення. Серед усіх інтриг мало хто згадав, що заходи з підсилення війська, яких треба було вжити негайно, відкладаються на невизначений термін. І що Білоцерківський мир залишається незатвердженим. У такій ситуації Мартин Калиновський, що виконував обов'язки великого коронного гетьмана, але теж почув під час цих конфліктів про себе багато цікавого, вирішив, що відсутність ратифікації мирного договору розв'язує руки не лише Хмельницькому, але і йому, Калиновському.

Він знову посватався до дочки Лупу, Розанди, вважаючи, що на суперництво Тимофія Хмельницького можна — після Берестечка — не зважати. Водночас він призначив збір військ під горою Батіг, явно мріючи не лише про шлюбний вінок, але й про лаври переможця. Проте війська, як завжди в тогочасній Польщі, збиралися повільно. Визнаючи розміри табору, польський гетьман зважав на те, що в ньому повинні розміститися не лише польські війська, але й Уманський полк. (Взагалі, впевненість Калиновського в тому, що його колишні кріпаки обов'язково перейдуть на бік колишнього пана, просто вражає.)

Щоправда, повідомлення польського мемуариста, начебто для оборони такого табору мало було б і ста тисяч війська, — явне перебільшення: на сто тисяч Калиновський розраховувати просто не міг, не було стільки війська в Польщі, проте тих двадцяти тисяч, які пан Мартин успів зібрати, однозначно було не досить, навіть якби раптом спішені кавалеристи (яких було три п'ятих від загальної кількості армії) виявилися добрими вояками в обороні.

Такою була ситуація, коли польський гетьман отримав листа від гетьмана українського:

«…Не хочу таїти від вашої милості, що зухвалий син мій, Тиміш, зібрав кілька тисяч війська для того, щоб змусити до шлюбу за дружину дочку Молдовського господаря. Застерігаю вас, ваша милість, щоби ви відступили з військом до польського кордону[237]і звільнили волоське прикордоння…» Страшний, незносний не лише для Калиновського зміст полягав не в тому, що йому пропонували поступитися нареченою, і навіть не в тому, що пропонували добровільно змиритися з переорієнтацією Молдови. Зухвалим викликом були слова про польський кордон. Адже юридично не лише район Батога, але й урочище Маслів Став, де зібралися козацькі війська, належало Польщі! Погодитися з таким ультиматумом значило де-факто визнати незалежність України!

Звісно, воювати можна було по-різному: чимало досвідчених вояків пропонували відступити (Лупу, найпевніше, зустрів би «хлопа», що націлився на княжу доньку, вогнем, поки підійдуть підкріплення і можна буде вдарити на послаблене козацьке військо). Проте Калиновський отримав водночас із кількох джерел повідомлення, що козаків лише чотири полки, що веде їх Тиміш Хмельницький, який ще жодного разу не командував у великій битві, а нуреддин-султан,[238] який виступив без ханського дозволу, має лише Буджацьку (тобто звичайно погано озброєну) орду. Сила цієї дезінформації полягала в тому, що кожне слово було правдою.

У ці дні відбулася ще одна подія…

— Ти диви, Яне! Цієї печерки тут не було!

— Може, й не було. А може, була!

— Та ні, я ж тут у мого пана десять років служив гайдуком, за левенцями ганявся, кожен кущ знаю. Не було її!

— Та, мабуть, хтось викопав. Мало що…

Невелика група пахолків одного з польських командирів, яку було послано по хмиз, ішла повз новоутворену печерку, не зупиняючись.

— Го-о-оре-е! Го-о-оре! — Хто це сказав?!

— Матка Боска Ченстехоска…

– Ієзус!

– Ієзус — Марія!

— Хлопці, не жартуйте так!

— Та які, в біса, жарти!

— Не згадуй, дурень, накличеш.

— Го-оре!

Голос явно йшов з печерки.

— Згинь, розсипся, нечистий! Патер ностер!

— Михал, ти ж учений! Зроби щось!

Про те, що Михал був колись ченцем, та втік з монастиря, коли його викрили у порушенні деяких обіцянок, знали всі, крім начальства. А начальство не знало, бо знати не бажало.

Михал набрав повні груди повітря:

— Якщо ти добрий дух та посланий до нас святими заступниками з попередженням, то кажи, а не лякай! Якщо ж ти явився з пекла, аби богобоязких християн спокушати, то тікай сам, поки ми ксьондза не привели!

— Я бу-ув людиною!

— Скажи ім'я своє, ми служби замовимо! Заприсягніться, панове!

— Замовимо, замовимо!

— Присягаємо!

— Спасінням душі клянуся, тільки нас не чіпай!

— Не-е до-опо-омо-оже! Бі-іда! Бі-іда насу-ува-ається на-а польське-е ві-ійсько-о! Бі-да-а!

— Ти до пуття говори! — остаточно знахабнів розстрига Михал, — у решти вже зуб на зуб не попадав.

— Т-та ясно, яка біда! — не витримав Ян.

Голос замовк, утім, усім справді було ясно, яка біда може трапитися з військом, на яке насувається ворог.