Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

На солом'яній підстилці поряд, але одягнені, лежали Вівіана та Дорофей — дводушник.

Тяфка не здивувалася: вона знала, що людина, яка в трансі входить у контакт із вовком, може видавати звуки та робити рухи, що їх не варто чути й бачити стороннім. Тим більше, що людина, яка опанувала таку магічну техніку, поволі втягувалася, вже не могла жити без такого контакту, причому починало розвиватися гірше, що було в обох іпостасях, і за дводушником тягся кривавий слід.

З її точки зору, дводушність була настільки протиприродною, що песиголовицю просто знудило, коли вона уявила собі, що тепер відчуває Дорофей, який сам викопав собі яму.

Убити його було небезпечно — смерть дводушника відчув би вчитель, проте якщо люди знали два види гіпнозу — звичайний (для якого треба людину приспати) та сугестію, то Тяфка та її родичі вміли загіпнотизувати людину, що сама себе ввела в транс. Підкорювати «я» цієї людини, навіть якщо воно перебуває далеко від тіла — але ж зв'язок залишається.

Так само вони вміли й виводити людину з летаргії.

— Тепер нам треба до гори Батіг! — Боян не знав, чому його змусили нести сплячого дводушника, він просто йшов підземним ходом, пояснюючи все Тяфці.

— Ви двоє, а я — в інший напрям. — Кирин від несподіванки вдарився головою об стелю. Дівчина говорила з сильним акцентом та не зовсім правильно.

— Не ображайся, я ж тебе не знала зовсім, от і вдавала, що мови не знаю.

Вони вийшли на свіже повітря, Вівіана обернулася, і Драгон відчув щось незвичне…

— Тепер кожен, хто піде за нами, заблукає обов'язково, навіть якщо він знає оці печери, як власну кишеню. А нам треба розлучитися, хлопче. Назавжди. Можливо, якби інакше… Я могла б спробувати забути, що в мене є чоловік, від якого я не бачила зла. І який шукає мене. Могла б спробувати… Хоча щастя не для нас, я не знаю жодного порядного чаклуна, який був би щасливий. Та доля не жартує. Я зняла з тебе отой… біль, що ти мав зазнати через те, що побачив мене.

«Щоб ти щастя не бачив!»

— Зняла чи взяла на себе?

— Ну вже ж взяла.

Кирин, не тямлячи нічого, кинувся до жінки — і наштовхнувся на невидиму стіну. Вона була… неначе просто повітря, але міцніше за камінь.

— Пробач мені — і не згадуй лихом.

Джакомо, що його на Москві звали Яковом-фрязіном та вважали лікарем боярина Ордин-Нащокіна, боярина, який сподобався молодому царю Олексію сполученням європейських звичок у побуті та чисто азійської жорстокості, яку він проявив під час придушення заворушень, їхав тільки з одним холопом.

Той, хто стане свідком жертвоприношення, мусить померти, а якщо їх буде багато, то це може бути небезпечно.

Охоронець дивився уважно, але він був простою людиною.

Джакомо не відчував небезпеки: він міг відчути її лише від звичайних людей, що немало, хоча мартелові завжди поступалися за цим параметром бояновим…

Позаду безгучно майнула тінь, і щелепи вовка вп'ялися в горлянку Якова-фрязіна.

Охоронець навпіл перерубав звіра, але було вже пізно. Тієї ж хвилини тіло Дорофея, що лежало в кущах між Бояном та Тяфкою, почало здригатися, корчитися, неначе в нападі правця.

Тяфка схопилася на ноги, зі страшенною силою розкрутила оту саму жердину з глиняною кулею на кінці, трохи нахилила її на черговому колі — і куля врізалася в голову охоронця.

Драгон відкрив рота, щоби спитати «навіщо», проте зрозумів сам: пахолок мав деякі здібності, після того як сила італійця остаточно вб'є самого Дорофея, вона увійде в Тяфку, а от сила самого дводушника? У нього вона не потрапить, надто вже інша. І в Тяфку не ввійде.

Ще один дводушник нікому не потрібен.

А Лжеганжа з пахолками ще довго блукатимуть у печерах, не розуміючи, чому, знаючи шлях, вони весь час звертають не туди.

— Твоя частина винагороди. — Богун передав Бояну чималенького гаманця.

— Дякую, пане полковнику.

Явно ж дав свої гроші.

— Рудольф угору пішов.[236] Про Бублика Максим давно знає. А до тебе… Не лаяв ще мене, що тепер забагато людей знають, хто ти?

Богун підвівся.

— Капуста вже розпитує, хто та що. Вихід єдиний — я зміню тобі увесь вигляд. А ім'я заміниш сам.

Знову те саме! А чого ти чекав? Тріумфу, як у стародавньому Римі?

Козак звівся на ноги, і гірка посмішка скривила його вуста, поки він шепотів:

— Обре, сховайся добре!

Максим Нестеренко, що віднедавна став ще й корсунським полковником, подивився в обличчя козака, якого дуже хвалив Богун (а коли Богун когось хвалить, до цього слід прислухатися):

— Давай, хлопче, до нуреддина! Передай: якщо нічого не змінилося, хай дадуть сигнал. Можеш додати — татари схопили муштрованого собаку.

Кого боги хочуть згубити, того вони позбавляють розуму. Практично всі в панівній польській верхівці розуміли, що Богдана Хмельницького «треба боятися тим більше, чим більше він виявляє покори», проте це розуміння залишалося, так би мовити, теоретичним. На практиці, як і передбачав Рудольф Бендікс, смерть двох великих гетьманів призвела до запеклої боротьби, щоб не сказати — до непристойної свари, яка не обмежилася протистоянням