Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Зараз! Навіть якщо загориться тільки хмиз, а не сама дзвіниця (та чого б це!) — у Красному помітять вогонь!

…У темряві церкви Семен не міг нічого бачити. Вовка також.

— Так це що, вже не вперше? — питаючи, Боян уже здогадувався про відповідь.

— Та яке вперше — пальців не вистачить усіх загиблих полічити!

— А пан ваш що, йому ж збиток? З хортами вистежити, з рушниць срібними кулями — і гаплик вовкулаці.

Селяни замовкли. Мабуть, хоча усі тут свої, казати про пана зле не наважувалися.

— Не тримає він хортів. На його Дорофея собаки просто казяться.

Це було вже щось! Собаки могли казитися на дводушника. Отож треба знайти отого Дорофея та подивитися, що він за один.

— Не до нас йому. Дівчину упіймав, отаку красуню, спить увесь час, а з нею чоловіки дивні були, у спідницях — то їх порубали.

— Ну, ті теж не сплохували — з трьох десятків пахолків тільки семеро уціліло.

— А дівку все ж захопили в полон!

Серце Бояна неначе стисли лещата.

— Ти… все чула?

У відповідь кінокефалка ухопила козака за лікоть і потягла:

— Ти знаєш куди?

Тяфка тільки рукою махнула — ніколи, мовляв, усе пояснювати. Мчала так, що Кирин ледве поспівав, хоча під час життя в Московії непогано навчився ходити на лижах. Незабаром вони опинилися на березі річки, з якого було видно панський палац.

Колись це, мабуть, був замок із дерев'яними стінами, на початку повстання його спалили, потім панський будинок відбудували, а мури не встигли — втім, вал було облито водою, так що він блищав, наче скло.

Ну і як забратися? Собак немає, це добре, але як забратися?

Песиголовиця, не витрачаючи часу на писанину, зліпила зі снігу невеликий вал, а потім пальцем проткнула сніг під валом.

— Підземний хід? — Кирин аж схрип від хвилювання.

Взагалі, підземних ходів у легендах набагато більше, аніж у реальності, бо зберегти їх існування у таємниці важко. Навіть якщо змусити копати тунель невільників, а потім їх перебити, то околична людність знатиме, що раби були, а потім їх знищили. Після чого знайти підземний хід буде легше, аніж охороняти це вразливе місце в обороні. Інша річ на півдні Правобережжя України, де є чимало печер, які ще за часів Русі були (відносно легко і просто) з'єднані ходами з фортецями. Залюднюючи край Поля, люди селилися на місцях, придатних для оборони, часто там зберігалися рештки валів, та не так уже й рідко, будуючись, натрапляли на хід, яким ще за часів Володимира Святославича бігли гінці, щоб повідомити: «Княже, облягли нас печеніги!».

— А де?!

Песиголовиця знизала плечима.

— Тоді ми його шукатимемо до…

Погляд Тяфки був більш ніж промовистий: чаклуни, мовляла, ми з тобою чи хто?

«Яким же… Сліди! Незримі сліди! Якщо є підземний хід, то ним, найпевніше, користалися оті потвори, що їх наймав Ганжа, ну не через браму ж він їх впускав!»

Слід — широкий, яскраво-синій — привів їх до невеликої щілини у камені, що вела до справжнього лабіринту.

Хоча Тяфка бачила у пітьмі не згірш, ніж серед білого дня, вони ніколи б не знайшли дороги, якби не цей слід, що його не лише вона, але й він бачив у темряві.

Нарешті, вони вперлися в двері, Тяфка понюхала щілину, прислухалася, кивнула задоволено, приклала долоні до дощок — і через хвилину, з украй занепокоєним виглядом, відступила назад. Боян повторив цей маневр і зрозумів — двері замкнені на майже звичайний замок: людина наступних століть взагалі б сказала — «звичайний», але для козака внутрішній замок був екзотикою. Він звик до замків, що вішаються ззовні. Але головне було не це — «язичок» замка було зачаровано так, що він… прилип (слово «намагнічено» було козаку невідоме). Так що стороння людина, навіть якби змогла вкрасти чи підробити ключ, не відімкнула б двері. Нізащо.

І навіть чаклун… Боян нічого не думав далі, тобто не думав словами…

Просто ніколи в житті він нічого так не бажав, ніколи.

Замок тихо клацнув.

Двері прочинилися, за ними — начебто продовження ходу.

Розумно: прості двері не повинні відчинятися прямо в приміщення, куди може зайти кожен.

Майже зразу після дверей вони вперлися в стіну.

А вихід — вихід де?

Тяфка вказала нагору, але там було темно.

Ляда?

Козак поліз, упираючись у стіни руками й ногами. І справді, ляда.

Пізніше, до самої смерті, Кирину не вдавалося повторити цього — багато разів пробував, та не вдавалося більше відкрити замок чи засув на відстані.

Мабуть, більше не зміг так забажати.

Обережно, намагаючись не грюкнути (і водночас посилаючи всюди навколо сигнал «Ви не чуєте нічого підозрілого!»), Боян опинився в якомусь підвалі.

Тяфка вискочила слідом, вихопила чекан.

— Залишайся тут, — Драгон прошепотів самими губами, та пояснити не встиг.

Песиголовиця замотала головою, показуючи пальцем спочатку на свій ніс, потім на очі, а далі — на вуха.

Кирин, трохи повагавшись, кивнув — одному з них слід було залишитися тут, бо йти вдвох разом — легше можуть помітити, а в різні боки — де потім шукати товариша? Кінокефалка мала рацію: у неї були набагато кращими слух і зір, а нюх тим паче. Та й як чаклунка вона, вочевидь, сильніша. Приміщення, де залишився козак, до речі, використовували як тимчасовий морг — тут було складено кілька трупів, найпевніше — це ті, хто загинув у вчорашньому бою, ті, чиї тіла не забрали родичі. Окремою купкою лежали вісім трупів чоловіків у спідницях.

Боян згадав, що