Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Отож треба було знайти другий льох.

Льох був замкнений на замок, до якого і підійшов обмотаний ганчіркою ключ.

Це був не звичайний льох: за дверима починався якийсь коридор.

Перше, що стало ясно, — це доля справжнього брата Іони… Його тіло було зовсім голим, потилиця розбита.

Трохи далі (у прямому розумінні, за два кроки, за поворотом ходу) з’ясувалася й доля наймитів хазяїна. Самого його (з одягу судячи) серед небіжчиків не було.

Ще один поворот лазу — і Боян побачив біля стіни скриню.

Поряд із нею стояла досить довга палиця, мабуть, краще сказати — жердина. На віку скрині лежала торбинка, повна якихось теракотових[224] куль.

Драгон узяв одну з них до рук — куля мала заглиблення з одного боку, яке точно відповідало діаметрові кінця жердини. Боян одяг її на кінець жердини — неначе тут народилася.

Що ж, треба буде спробувати, як воно, якщо їх зі звичайної пращі посилати.

Кирин відкрив скриню. Так… Одяг: зверху — чоловічий, під ним — жіночий. Чоловічий на різні статури. Але при тому — однаковий. Козак натяг найбільш підхожий. Викапаний куртянин.[225]І шапка зі сталевими дугами між вовною та прокладкою.

«Везе мені на такі кушме. Знову — на Молдову вказує. Але де зброя, не могли ж вони не розуміти, що куртян без зброї не буває?»

Боян підняв жіноче вбрання — на дні скрині лежало кілька сокир. Бойові частини були всі в чохлах. Кирин обрав одну, явно турецьку, з майже півмісячним лезом, та держаком середньої довжини, проте просто засунув за пояс, без чохла — так швидше можна вихопити.

Коли залишилося дійти до кінця ходу, козак уже мав певну підозру.

І справді — однієї стіни просто не було, натомість можна було побачити берег якоїсь річки, втім, поночі щось розібрати було важко. Треба було тікати, поки не пізно, проте, щойно Боян звернув за поворот лазу, ззаду долинули хлопки, неначе хтось плескав у долоні. Козак вихопив сокиру, відійшов ще на кілька кроків назад і гукнув:

— Підходь, та руки вперед, щоб я їх бачив!

Тяфка виконала умову.

— Ну, здорово. Давно не бачилися.

Кінокефалка радісно закивала, проте, побачивши мертві тіла, почала заклопотано їх оглядати. Особливо уважно обдивилася та обнюхала брата Іону.

— Почекай, там, нагорі, ще один. Одноокий, — Кирин пальцем указав посеред лоба — ось, мовляв, де єдине око…

Тяфка здригнулася, неначе її хтось ударив, вихопила свій незмінний чекан.

— Та мертвий він, мертвий!

У відповідь грюкнули дверцята, які хтось із силою зачахнув, та скрегіт засува.

«Він живий, причаївся у засаді, але почув мої слова й здогадався…»

Довго розмірковувати Драгону не довелося — Тяфка зі страшною, нежіночою силою вдарила ногою по стіні. Те, що здавалося суцільним камінням, повернулося, песиголовиця кинулася у хід, що відкрився, зі швидкістю, на яку Боян не був здатний. Через кілька кроків починалися сходи, по яких жінка влетіла птахом, — і Кирин почув згори сильний гуркіт.

Сам він біг щосили, хоча не так багато її залишилося після тривалої подорожі у вічно голодному стані.

Перше, що побачив, — перевернуту скриню. Порожня скриня закривала вхід. Далі Тяфку, а ще далі — одноокого, що тримав у руках бойовий серп[226] (де тільки й ховав?).

Боян почав заходити збоку. Одноокий крутився, як танцюрист, двоє ледве встигали ухилятися.

Кирин сунув лівицю в торбу, яку так і носив збоку, вихопив глиняну кулю, метнув. Одноокий ухилився, з чого скористалася Тяфка, яка таки зачепила ворога чеканом. Той страшно, нелюдськи скрикнув, похитнувся, і тепер не схибив козак.

Одноокий упав на спину, і Боян навіть не зрозумів — що не так. Лише після того, як Тяфка з люттю завдала ще кілька ударів, він втямив: не було крові. І коли песиголовиця останнім ударом розколола голову, як кавун, — мозок не випав.

Тяфка взяла козака за лікоть, вивела на двір, вістрям чекана написала на снігу: «Він не знав, що я знаю про бічний хід».

— Знаєш, мені казали, що є такі, як я й ти, як Страхопуд, ті, в кому кров тече, і є такі, як русалки, як потерчата…

Кінокефалка задумалася.

«Як русалки. Убити його важко, і тільки залізом».

— А срібною кулею?

«А оце для мене. Срібло — отрута».

Драгон згадав, що песиголовці гинуть і від звичайної зброї, та не став продовжувати цю розмову — не найкраща тема проміж друзями.

Зате Тяфка знову писала:

«Того, хто голим лежав…»

Тобто Іону…

«вбили сьогодні».

Кирин скрипнув зубами: після сніданку чернець пішов до вітру і надовго пропав. А його, виявляється, вбила потвора. Потвора, що сиділа на сходах, під скринею, та чула усі їхні розмови. Він, дурень, уже вдруге не помітив такої простої штуки — і через це загинула хороша людина.

«Чому ж я нічого не відчув?»

Відповідь прийшла сама собою: людина, він відчував небезпеку від інших людей, уже песиголовців відчував дуже непевно, а… тих, у кого не тече кров, міг виявити лише звичайними засобами.

«Його найняли, а це дорого. Я знаю, хто наймає. Його звуть Ганжа».