Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Боян, який встиг приєднатися до головних сил, біг до польського табору, стискаючи в руках свою аркебузу та сокирку, з острахом чекаючи залпу. І залп був, тільки чомусь поряд із ним ніхто не впав. Разом з іншими козак опинився на валу, зразу побачивши, що він — на цій ділянці — пустий, а наступної миті — як один із загонів обозної челяді, зійшовши з укріплення, атакує інші, з лав яких, утім, дехто теж повертає зброю, а решта задкує, не бажаючи помирати за своїх панів. Ще за хвилину він мало не зіткнувся з Максимом Нестеренком, що обіймався з Ференцом Сербиним.[244]

«То ось воно в чому річ».

Несподівано табір сповнився тупотом, брязканням та кінським іржанням.

З-за якихось возів з'явилися панцирні кіннотники, козаки дали залп. Один поляк, що зумів подолати верхи мішанину з різних уламків, людських та кінських тіл, спробував дістати Бояна списом, проте його кінь рухався кроком (і не міг інакше), тому швидкість списа була невеликою, Боян перерубав держак, хтось пальнув над Бояновою головою з пістоля, влучивши ляху просто в обличчя.

Козак з півоберта вистрелив у коня іншого ляха, дістав удар шаблею по шапці, проте сталеві дуги між підкладкою та лицевою тканиною витримали — тільки й того, що у вухах закалатав набат — завдав удару, який, проте, розтяв повітря, бо за півсекунди до того панцирника вирвала з сідла куля з гаківниці — із захопленого валу вже вели вогонь козацькі стрільці. Проте польська кіннота прибувала й прибувала, козацькі музики сурмили відступ. Богдан Хмельницький вирішив дати можливість діяти своєму головному союзникові — паніці.

Справді, становище поляків було гіршим, аніж це можна було б сподіватись, виходячи лише з арифметичного співвідношення сил.

Утрати в першому бою козаки частково компенсували за рахунок челяді, що перейшла на їхній бік, до того ж ніхто не сумнівався, що до козаків почнуть прибувати місцеві повстанські загони. Так само не можна було виключити можливості прибуття нових козацьких чи татарських частин.

Підкріплення до поляків рухалися трьома різними шляхами, і перше угруповання могло підійти не раніш як за тиждень. А що шанси переломити хід подій мали лише всі три корпуси разом, то реалістичніше було б розраховувати на десять днів — це в тому випадку, якщо Хмельницький не зуміє влаштувати одному з трьох військ пастки, а три гонористі магнати об'єднають сили під єдиним командуванням. Імовірність цього була дуже близька до нуля.

— Табором відступатимуть…

— Ні… — похитав головою сивовусий курінний отаман. — Під Жовтими Водами пробували, під Корсунем пробували… Табором тут рухатися важко, у першому ж яру розірветься… І гаплик!

— Якби вони знову… якби татари знову з ними мир не уклали…

— Навряд, — цього разу Боян не витримав. — Про те, як у них один панок сейм зірвав, чули?

— Хто не чув!

— Ото дурість!

— То це правда? А я гадав, байки!

— А до чого тут сейм?

— Так без згоди сейму угода ж не діє! Уявіть собі — уклали татарські старші мир, Калиновський погодився платити данину, а потім якийсь пан Дурило герба «Тупа башка» скаже, що не дозволяє! Що тоді хан зробить з тими, хто мир уклав?

— Ну…

— Та хто ж із ними тепер домовлятися буде?

— Про що ж і мова!

Дійсно, в польському таборі всю ніч точилися запеклі суперечки, та ніхто не знаходив виходу, бо його й не було. Мартин Калиновський зробив останню у своєму житті помилку, вигукнувши при свідках з явним розпачем:

— Я не знав, що прийде така сила! Я не знаю, що вдіяти!

Дисципліна попросту щезла, деякі офіцери навіть вимагали видати гетьмана татарам (!). Уночі обозна челядь тікала до козаків, поставляючи цінні свідчення.

Настав день двадцять третього травня,[245] настав і проминув полудень, але козаки не починали атаки — час працював на них. Коли ж після довгих годин нестерпного чекання козаки таки пішли в атаку, в частини шляхти не витримали нерви і більшість кавалерії вирішила прориватися самостійно, покинувши піхоту та артилерію. Це було безумство, бо переправлятися вплав через кілька річок у захисних обладунках неможливо, а без них вони опинилися б беззахисними проти татарських стріл, проте ніхто вже не міг міркувати тверезо. Піхота відкрила вогонь по дезертирах — з усім завзяттям людей, яких кинули на загибель.

Козаки, що через півгодини вдерлися на вали, на мить уклякли з подиву — табір був охоплений різаниною, всі билися проти всіх.

Утім, вони швидко отямилися, розтягли вози, що ними було забарикадовано ворота, точніше, просто проходи у валах, — і до табору увірвалися татари…

— На Кам'янець! — вигукнув Богдан Хмельницький, і цей вигук підхопило все військо.

— Дай-то Боже! — сказав хтось поряд із Бояном, і той, обернувшись, упізнав Богуна.

«Він теж був тут? Так, це ж землі його колишнього полку».

— Візьмемо? — перепитав він уголос. Розмову про те, як султан дійшов висновку, що Кам'янець укріпив сам Аллах і хай його шайтан здобуває, він запам'ятав добре.

— Тільки якщо зненацька заскочимо. Вони, — полковник зробив жест рукою у бік зраділих козаків, — гадають, що перемога близька…

«Хіба ми не перемогли?

Al Він має на увазі перемогу в усій війні!»