Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— Ольстр?

— Не визнавав Ганжа їх зовсім, а один із пістолів Ганжа завжди за пояс засовував за спиною, а цей — два в ольстрах, два ось тут — Іона поклав долоню собі на черево.

Це все було дуже серйозно і змушувало пригадати припущення Дуні Богунової, що, можливо, хтось магічним чином змінив зовнішність і зробив невідомо кого схожим на того Ганжу.

«Когось чи самого себе? В усякому разі, Ганжа поряд, а це — шлях до ворожого чаклуна».

— А чого ти, людина Божа, від нього тікаєш?

Тут розповідь отця Іони стала трохи суперечливою, і Драгон запідозрив, що обставини, через які він залишив монастир, не роблять ченцю честі.

Наскільки вдалося втямити, особу новоспеченого пана Ганжі обговорювали кілька чоловіків (Боян дійшов висновку, що це було у шинку), отець Іона висловив свою думку про Юдин гріх, а потім йому пояснили, що якийсь там Леонтій донесе, як Бог свят.

Отож чернець заскочив до якоїсь Горпини (тут розповідь стала особливо неясною) і побіг до лісу з лантухом різних припасів.

Далі Боян і сам знав.

Десь зразу опісля півночі Кирин, який про всяк випадок не лягав спати, бо не настільки довіряв новому знайомому, відчув тепло у пальці (на якому колись була зачарована каблучка) і страх небезпеки — водночас. Відчуття було таким, як восени, коли на них із Рудольфом нападали вовки.

Іона теж уже прокинувся й хрестився… Рука тремтіла.

Боян шепнув:

— Мовчи і нічого не бійся, — і вислизнув надвір.

І справді!

За живоплотом (з того місця, де він стояв, чудово видно) — вовчі очі. П’ять пар.

А в нього тільки чотири заряди, по два на пращу!

Раптом Боянові здалося, що одна пара очей відрізняється чимось від інших.

Ні, колір та форма ті самі, але — цю різницю неможливо було описати словами, — але вона була!

«Добре, що у пітьмі на такій відстані навіть вовк моїх рухів не побачить».

Кирин розкрутив звичайну пращу, свиснула каменюка.

Є!

Вовк жахливо, неначе людина, зойкнув, і… очі згасли.

Решта тварин завили і порачкували. Боян був певен, що тепер вони підуть — якщо не зараз, то на світанку.

Боянові не давала спокою одна думка — отож, як тільки зійшло сонце і переконалися, що хижаки справді пішли геть, та поснідали, то він почав розпитувати:

— Казав ти мені, отче, що й господар, і робітники, і, мабуть, родина господаря раз — і щезли!

— Так мені самому казали.

Чернець, до речі, вже підготувався до походу, зокрема, озброївся дубцем, таким самим, який був у того хлопця — Андрія.

– І ти ж мені сказав, та я і сам бачу, що ні зброї, ні одягу, ані іншого чогось не знайшлося.

— Окрім бочок з рибою в’яленою, що ти їв та нахвалював, — вони в одному з льохів були.

— В одному?

Іона подивився з докором:

— Не лазив у другий. Я не злодій: як побачив рибу, то більше нічого не шукав.

«А треба пошукати».

— Я про що, отче. Не схожий цей хутір на пограбований.

— А ніхто й не грабував. Його таким знайшли.

— То, може, господар просто кудись подався та прихопив майно все з собою?

Іона подумав, зморщив лоба, чомусь подивився на небо.

— А наймити? У всіх десь поряд рідні. Хтось би та й сказав. Нечистий їх забрав, разом з майном.

Розмовляючи, вони вийшли на двір і пройшли вже кільканадцять кроків, коли Кирин, випадково глянувши під ноги, раптом побачив, що за Іоною тягнуться оті самі сліди, що звичайним поглядом побачити неможливо.

Козак, неначе випадково, відступив на кілька кроків:

— Смілива ти людина, отче… Якщо людина.

— Вгадав!

Обличчя того, хто прикидався монахом, щезло, натомість з’явилося зовсім інше, з одним оком — посередині, точно над носом. Воно, це око, запалало пекельним вогнем — і зразу ж згасло, а дубець, що його встиг вихопити з-за пояса одноокий, випав з руки, бо камінь з песиголовської пращі влучив йому точно у скроню.

Про всяк випадок Драгон уперіщив ломакою. Придивився до обличчя — ні, це не людина-виродок, таких очей у людей не буває… Боян не знав слова «фасетковий» і тим більше не розумів, що така структура дає можливість бачити об’ємно одним оком.

Озираючись на всі боки — бозна, чого тут іще чекати! — Боян обшукав небіжчика, знайшовши бронзовий кастет, ключ, руків’я якого було навіщось обмотане ганчіркою, та гаманець із дрібними монетами, проте… Кирин висипав дріб’язок просто на груди вбитого, вивернув його навиворіт… Ось воно! Пришита маленька кишенька, там — турецький алтин.[222]

Розумно, можна витрусити гаманець десь там у корчмі на долоню — хай усі бачать — я бідняк! Та водночас там є досить вагома монета.

Драгон відійшов, сів на приступку. «Чому він мене не вбив?[223] Він не знав, хто я! Боявся, що мене будуть шукати, я ж, коли він мене питав про щось, вдавав, що не чую. Отож він тягнув. А про другий льох навіщо сказав? Бо там щось є! А він перевіряв, чи не це мене цікавить, чи не за цим я прийшов! Якби я туди з ним поліз, то й отримав би