Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Несподівано одна кучугура здалася якоюсь… занадто правильною. Козак розгріб сніг. Перед ним був мурашник.
Можливо, сам Кирин і не здогадався б. Але десь, колись чув розповідь, як у голодний рік «з’їли все, й мурашники розорили, яйця їли».
Що ж — для нього голодний рік уже настав. Дорогою давали їсти рівно стільки, щоб не помер. І, зрештою, їдять же ці яйця ведмеді.
…Їсти і справді було можна.
«Navigare nessesere est, vivare non est nessesere», — пробурмотів він улюблений вислів.
Іти було необхідно.
* * *Яр розширювався, до нього «впадали» менші, бокові яри. Драгон знайшов досить міцну ломаку — відчув себе озброєним не на жарт.
Несподівано він побачив попереду простір, підозріло схожий на замерзле озеро, та хату, розташовану на мису. Козак роздивлявся і прислухався не менше години. Нічого. Дим з труби не йшов, собаки чи худоба не подавали голосу. Отже, покинуте, але там могло бути щось потрібне!
«Щастить мені на покинуті хутори».
І по береговій лінії (а берег був досить крутим), і з напільної сторони замість палісаду було висаджено дерезу; ця жива загорода була з десять кроків завширшки.
Цей зелений мур оберігав від раптового нападу. Просто пройти через колючі (і, до речі, отруйні!) кущі було майже неможливо. Прорубуватися — смертельно небезпечно, бо дереза спалахує легко, а горить жарко,[219] тому, якщо почують, що ти рубаєш, то одна-дві запалювальні стріли — і ти спечешся незгірш від рака. Тому єдине, що залишалося нападникам, — самим підпалити перепону і таким чином виказати себе.
«Не проти орди. Проти розбійників. Але як вони, в біса, самі ходили?» Справді, дереза утворювала майже суцільне кільце. Майже…
З напільного боку живопліт було висаджено у найвужчому місці, перед якимось кам’яним уступом, схожим на вал, тільки природним, а от на березі в чагарнику був розрив, а в ньому лежала якась занесена снігом споруда, що могла бути лише поворотним містком — його брали за один край, розвертали — інший край лягав осюди, обминаючи дерезу.
У Кирина виникло бажання піти геть: пробратися не було змоги, а палити дерезу значило би привернути увагу.
Так само виникла думка про те, що коли міст розведено, а в хуторі нікого немає, то там лежить хтось мертвий, цілком можливо — мертвий від моровиці, а від неї навряд чи порятують чари.
Раптом з хати вибігла якась постать, вимахуючи руками, — людина явно просила про порятунок.
Боян загорлав з усієї сили:
— Міст!
— Зламався!
— А мотузка є?
– Є!
Далі вже була (як сказали б через триста п’ятдесят років) справа техніки.
* * *Брат Іона (мешканець хутора виявився ченцем), захлинаючись, розповідав, як тиждень тому він вирішив перебути певний час на цьому покинутому хуторі, де його навряд чи шукав би отой Юда Ганжа (Боян насторожився, бо про хазяїна колишнього, на прізвисько Турок — так прозвали, бо колись жив у Туреччині, не рабом, а якось інакше, — казали про нього, що знається з нечистою силою…).
Ну, це про багатьох кажуть, хто на відрубі живе, а коли він, разом із робітниками, щез (теж у наші часи не дивина, проте…), а люди, що ходять біля цього яру, стали пропадати, то за хутором закріпилася слава «поганого місця».
Так-от, сховався на покинутому хуторі брат Іона — і нечистий поплутав його міст розвести за собою. А в механізмі щось — крак! І все…
Монаха це спочатку не засмутило, хоча в усьому хуторі не знайшлося ані сокири, ані ножа (крім невеликого, який монах захопив із собою), а підпалити засніжені рослини важко, навіть якщо це дереза. Проте щоночі (хоча і в різні години) прокидався брат Іона від тривоги. Таке було враження, що ворог обступив хутір! Брат Іона, як і належить слузі Божому, вирішив, що ворог цей не його особистий, а усього роду людського, отож творив молитви, поки відчуття тривоги не полишало його (Боян слухав дуже уважно). Сьогодні зранку чернець вирішив, що коли погоня й була, то вона вже давно скінчилася, тому можна облишити притулок, але як тільки підійшов до зеленої огорожі, то всередині все заволало про небезпеку, і він подумав, що треба ще почекати.
— Вже смеркається. Завтра підемо разом. Тільки розповіси мені про Ганжу. — Боян вирізував зі шматка деревини розщеплену палицю — пращу песиголовців. Іона дивився на це з цікавістю, проте нічого не питав.
— А чого про нього розповідати, ви всі про нього чули…
«Він має мене за опришка».
— …Юда. Навіть якщо він не той.
Боян мало не підстрибнув. Усе сходилося.
— Ні, ти кажи, отче.
— Коли козаки пішли, тутешні селяни чекали, хто прийде, бо пана вбили. Приїздить, каже: я ваш пан, ротмістр Ганжа. А в нас був один, воював з Ганжею, під його булавою. Тепер не воює, бо після першого миру[220] його до реєстру не взяли,[221] його друзів стратили за участь у якомусь заколоті.
— Він не впізнав Ганжу?
— Ганжа не розпізнав його!
Цьому могло бути два пояснення.
— Може, пожалів?
— А сам Дмитро каже, що
