Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

— Нене! — І зразу затис рота обома долонями. Не вистачало, щоб хтось прибіг на голос! Щоправда, слово вийшло не дуже розбірливим.

— Нене, тату, Матвійко… — ці слова він вимовляв уже тихіше. Так і є — не дуже розбірливо: якщо так і далі буде, то доведеться говорити повільно, аби слухачі зрозуміли. Кирин знову засунув пальці до рота: новий язик був коротшим, вужчим та якимось тупим.[217]

Так, а очі? Боян помацав, — і пальці наштовхнулися на якусь кірку. То, може… Драгон схопив грудку снігу, почав терти, водночас відчуваючи і надію, і острах (а що як ні?) — і крізь рожеву рідину, на яку перетворилася кров, що запеклася, побачив світло.[218]

«Подіяло! Хай пізніше, проте подіяло!»

Тепер залишалося розібратися з дуже простою проблемою: він лежав невідомо де, без зброї, без харчів, без коня і без грошей.

Боян стояв на дні глибокого яру, по якому тягнувся невеликий струмок.

«Кожна вода повинна кудись впадати».

Проте перший же уважний погляд переконав козака, що пройти просто берегом струмка не вдасться: він заріс якимись хащами, час від часу стіни яру зближувалися.

Другий погляд переконав Драгона, що видертися на схил йому теж не до снаги. До того ж почала тріщати від болю голова, якій дісталося під час падіння.

Мирон-Кирин-Драгон-Боян рятувався втечею не вперше в житті, і він знав, у якій послідовності треба вирішувати проблеми взимку: спочатку вогонь, потім усе інше.

Козак обмацав себе: що ж йому залишили? Відповідь була невтішною: нічого, ну просто нічого.

Отож залишалось одне — йти кригою, не думаючи про її ненадійність.

«Добре, хоч штани не спадають… — спробував пожартувати сам із собою ворожбит, — штани? Мені залишили пояс! Польський шкіряний пояс із залізною пряжкою! Це кресало — залишилося лише знайти кремінь!»

Боян почав розгрібати сніг, потім випростався і зареготав: адже він міг запалювати вогонь чарами!

Щоправда, досі він запалював тільки порох. Утім, коли козак наламав хмизу, то незабаром виникло й багаття.

Вогонь, потім зброя, потім їжа… Розгрібати сніг усе ж таки довелося, потім Боян вигострив пряжку об знайдений камінь.

Загостривши, відрізав шматок пояса — на щастя, його можна було обгорнути навколо тіла кілька разів. Важче було прорізати отвір, у який вліз би середній палець, — бо пращу — не дерев’яну пращу песиголовців, а звичайнісіньку — треба надівати одним кінцем на палець, інший, розкрутивши, пустити. Щоправда, для звичайної пращі потрібне було кругле каміння, а він знайшов лише пласке, для дерев’яної, та й то лише один камінь — решта були великими уламками.

Проте трохи далі проти течії яр (слідом за струмком) повертав, і тому Боян попрямував туди. Як козак і чекав, там була обмілина, отже, розбивши каменюкою кригу, він знайшов аж два підхожі шматки гальки та ще один плаский камінчик.

Повернувшись до вогнища, довго грів руки, що, здається, перетворилися на дві бурульки, потім почав управлятися з пращею.

Як він і чекав, обидва камінці мали свій норов — один забирав трохи в ліву руч, другий — дещо більше праворуч від точки прицілу. Давно вже настала ніч, проте Драгон продовжував свої вправи, добре, що перестало сніжити й у розриві хмар появився місяць.

Від уміння влучити в ціль залежало його життя, і козак робив постріл за пострілом (якщо це слово доречно тут ужити), йшов, підіймав каміння, підкидав хмиз і знову стріляв.

Коли, нарешті, камені в більшості випадків стали влучати в обране деревце або місце на схилі, Драгон знову взявся гострити пряжку, що затупилася об тверду шкіру.

Ніж міг знадобитися будь-якої миті.

Раптом козак відчув потепління у пальці — на тому місці, де колись була каблучка, подарунок рагани.

Боян підняв правицю до очей. Ні, каблучки на великому пальці не було, її зірвали, коли він був у полоні. Зірвали брутально, а ранку не обробили — на цьому місці залишився невеличкий рубець.

Оцей рубець тепер і відчував тепло. Чому так сталося, Боян не знав. Чи то в рубці залишилися якісь частини срібла, чи шкіра під каблучкою «заразилася» чарами, але стало знати, що хтось неподалік чаклує, і Боян це відчув.

Само собою, що collega міг виявитися як другом, так і ворогом, тому шукати його було не варто. Більше того, найближчі села (навіть якщо там не було ляхів) слід було оминати десятою дорогою.

Уранці Кирин вирушив у подорож по кризі струмка. Іти було важко — хтозна й чого частина криги була вільна від снігу, але зате на інших ділянках сніг утворив цілі вали.

Боян провалювався по пояс, ще до полудня довелося зробити