Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Але не встиг би козак і до десяти порахувати, як щось свиснуло в повітрі, санки повалилися на бік, він ударився об щось тверде й холодне. «Крига! Ми їдемо річкою! Знайти б ополонку — та й зразу!»

Підбігли, почали лупцювати…

— Робята, а это он ли это? Ваш колдун ручался, что он не умеет.

— Може, й ні — яка різниця? Треба ж мені побити когось!

«Дурень. Я дурень. Треба було вичекати. Тобто вдругокроть треба буде вичекати та впасти з якогось урвища. Третьої спроби не буде».

Вони вже покинули німецькі землі, пройшли землі жмудинів, пройшли, проїхали ту частину Литви, де можна було зрозуміти мову.

Наскільки можна було судити з почутого уривками, тепер вони пред’являли лист глейтовний,[215] підписаний кимось із Радзивіллів.

«Справжній чи підробка? А яка мені користь, навіть якщо дізнаюся? Я вже нікому нічого не скажу… СТІЙ, ХЛОПЧЕ! Згадай, що казав отой Саркіс… Купець Саркіс, вірменин, розповідав про царя Хеттума, як у нього виросли нові очі![216] Чаклун я чи хто?»

Знову всю волю зібрано в кулак:

«Я ХОЧУ БАЧИТИ!»

На жаль, нічого не змінилося.

Він прокинувся і якось зрозумів три речі: лежить у санях один, візниця кудись відійшов, а шлях веде лісом.

Сніг падав досить густо.

«Не встигне занести слід, а шкода».

Не встиг він додумати до кінця, як у вухах забринів голос рагани: «Дощ ти викликав сам».

Боян не думав — точніше, не думав словами. Усе його тіло, усе єство пронизала впевненість. «Вийде!»

Кінь рвонув з місця.

— О Боже!

— Нікуди не дінеться!

Петро не поспішаючи закрив флягу з горілкою (поки візниця засідав під кущем, двоє інших зігрівалися), неквапом розвернув коня, який шалено забився, почувши гул.

Вихор, що вдарив Петрові просто в обличчя, був настільки потужним, що кінь аж порачкував. Стихія наче осатаніла, нові пориви вітру несли хмари снігу, за три кроки вже нічого не було видно.

— Ни х… себе! А говорили, он слабенький!

— Помовч! — Петро і сам був приголомшений.

Погоня стала просто неможливою.

Завірюха вила, кінь, певне, не бачив, куди скакав.

Утім, Драгон і сам не був певен, чи він хоче, щоби конячка вивезла його до людей. Це була вже українська земля, але влада, ясна річ, польська. Знайти осліпленого та без’язикого легко…

Що ж! Може, його милостиво вб’є холод. А навіть якщо і вовки — все ж краще, аніж тортури та паля.

Кінь, зрештою, зупинився, і Боян почав готуватися до смерті. Це було непросто — розібратися у тому, що коїться в душі.

З одного боку, він не був невіруючим (хоча у XVII ст. невіруючі люди траплялися не тільки серед філософів, і Мирон-Кирин-Драгон-Боян таких здибував). До того ж потерчата, здається, підтвердили існування Бога та Сатани (хоча, власне, слова «не ті двоє, про яких ти подумав» не значили, що ці двоє існують).

У той же час його релігійність, як і віра більшості людей цієї доби (та чи тільки цієї?), значно відрізнялася від офіційних приписів церкви. І думка про те, що священики самі мало що знають, западала хлопцеві в голову задовго до того, як у його життя увійшла магія. До того ж, хоча офіційне богослов’я однозначно трактувало чародійство як сатанинську витівку, в народі (зокрема і серед частини духівництва) ставлення до людей, які щось уміють, було радше схвальним. Спадало на думку і те, що, з усього судячи, здатність до чаклунства передається у спадок, через кров, і що він ніколи не використовував магію для своїх забаганок.

Отак розмірковуючи, Боян дійшов двох висновків: по-перше, його попереду чекає невідоме, по-друге, від нього нічого не залежить. Крім одного… Спроба (як його вчили) перекинути свою силу ій, не просто не вдалася — Драгон просто нічого не відчув.

Отже, дух гори та Бригіта мали рацію — це можна зробити лише в останню мить життя.

Тут пожалкуєш, що не потрапив на палю! Ось, наприклад, тепер — кажуть, смерть від морозу легка, неначе засинає людина, він може й не зрозуміти. І не встигнути.

«Чаклун-то померти може, а от його сила — якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пішла нового хазяїна — а це могла би бути й не людина».

Боян спробував уявити звіра, наділеного магічною силою. Спочатку думав про вовків та ведмедів, потім додумався до чаклуна-зайця — самому смішно стало.

Раптом конячина рушила з місця. Це ворожбита категорично не влаштовувало: чого доброго, знайде людей, а де люди, там влада, польська влада.

«Стій! Ані руш!» — дідька лисого, конячина простувала повільно, але впевнено, неначе знала куди.

Що ж! Сніг продовжує падати. Боян намацав борт саней (ані рук, ані ніг йому не зв’язували — навіщо?), перевалився, врізався в м’який, холодний сніг і скотився кудись униз — конячина йшла понад схилом, чого він не знав.

Падаючи, він ударився об щось головою і знепритомнів.

Прийшовши до тями, козак не зразу вловив якесь нове, але водночас знайоме відчуття. Нарешті втямив — у роті щось було!

Боян розкрив рота, запустив у